Поблизу чоловіка на садовому стільці (на іншій лаві? на гойдалці?) сиділа пані, одягнена з такою ж елегантністю — в сукню з чорними смугами на білому тлі, в маленькому капелюшку, дещо зсунутому наперед через високу зачіску, а поряд з нею лежала строката парасолька. Якщо відступити від картини, можна було побачити постать ще одної жінки, яка прогулювалася між квітучими кущами на другому плані, ніжні кольори її вбрання майже зливалися із зеленню саду. Волосся в неї було біляве, а не чорняве, як у двох перших, не покрите капелюшком, що було, на мою думку, ознакою її молодості або нижчого суспільного стану. Картина була оправлена в золоту раму, крикливу, багато прикрашену, але доволі забруднену.
У той час я не пов’язувала цю картину зі своїм життям будь-яким чином, вона просто залишилася в пам’яті, немов сон, і я подумки знову й знову поверталася до неї. Правду кажучи, не один рік я розшукувала її у книгах про імпресіонізм, але так і не знайшла. По-перше, в мене немає твердого переконання, що картина саме французька, вона лише схожа на твори французьких імпресіоністів. Утім, такого шляхетного пана й двох жінок можна було побачити наприкінці дев’ятнадцятого століття в схожому саду в Сан-Франціско, Коннектикуті, Суссексі, навіть у Тоскані. Іноді мені спадає на думку: я стільки разів бачила ту картину в своїй уяві, що, вірогідно, сама вигадала її, а може, побачила уві сні, а наступного ранку стала пригадувати.
І все ж тих людей у саду я бачу ясно, мов живих. Нізащо не бажала б порушити цілісність композиції, прибравши з лівого боку картини чудову, вишукану жінку в строкатій сукні, проте в картині відчувається якась незрозуміла напруженість. Чому здається, що молодшій жінці — у квітучих заростях — немовби немає місця на картині? Можливо, вона дочка чоловіка? Ні, щось підказує мені, що не дочка. Вона так і залишилась навіки мандруючою за межі картини — направо, неохоче залишаючи місце дії. Чому б елегантно одягненому чоловікові не зірватися з місця й не схопити її за рукав, не затримати на кілька хвилин, не сказати їй, перш ніж вона піде, що він і її кохає й завжди кохав?
Потім я уявляю, як тільки ці дві постаті рухаються, а сонце заливає своїми променями квіти й кущі, що коливаються від ходи двох людей, тоді як пишна пані незворушно залишається на своєму стільці, притримуючи свою парасольку, впевнена в тому, що місце поряд з чоловіком належить їй. Шляхетний пан таки підводиться зі свого місця, рішучим кроком, поривчасто виходить з альтанки й бере за рукав, за руку дівчину в неяскравому вбранні. Вона по-своєму теж уперта. Між ними тільки квіти, що торкаються її спідниці й засипають пилком його бездоганно пошиті брюки. Шкіра на руці у нього оливкового кольору, м’ясиста, навіть трохи вузлувата на суглобах. Міццю своєї руки він зупиняє дівчину. До того ніколи вони не розмовляли таким чином — ні, вони й зараз не розмовляють. Зненацька вони опиняються в обіймах один одного, сонце в зеніті зігріває їхні обличчя. Мені здається, що в першу мить вони навіть не цілуються, натомість вона схлипує від полегшення, тому що його колюча щока притискається до її лоба — а дівчина давно про це мріяла, — і, можливо, він теж схлипує?
1879 рік
Кохана!
Пробач мені слабкість, через яку я не писав до тебе й ганебно уникав зустрічі з тобою. Спершу, моя відсутність дійсно була абсолютно звичайною — як і говорив тобі, я поїхав приблизно на тиждень (можливо, дещо більше) на південь, щоб відпочити після легкого нездужання. Але можна вважати це лише приводом: я поїхав з Парижа не тільки заради того, щоб одужати від застуди й написати краєвид, якого не бачив багато років, а й для того, щоб вилікуватися від куди серйознішої хвороби, на яку натякав тобі нещодавно. В цьому я не досяг успіху, про що свідчить моє привітання. Зі мною постійно була ти, моя музо, я бачив тебе перед своїми очима з дивовижною ясністю — не тільки твою красу й доброзичливість, а й твій сміх, кожний найменший рух, кожне слово, що ти мені сказала з того часу, коли я почав турбуватися про тебе більше, ніж належить; я відчуваю твою любов, незалежно від того, поряд ми або далеко один від одного.