Тож я повернувся до Парижа так само хворий, як і тоді, коли залишав його, й після повернення вирішив спробувати навіть тут заглибитися в роботу, а тобі дати спокій. Не приховуватиму те щире задоволення, яке я отримав від твоєї записки, від самої думки, що тобі, можливо, не так уже й сильно хочеться, аби я залишив тебе в спокої, що ти, може статися, теж сумувала за мною. Ні, ні, мені немає за що ображатися на тебе — хіба що я міг образити тебе через свою нерозумність. Мені залишається тільки жити неподалік тебе, скріпивши серце.
Як недоречно, гадатимеш ти, щоб стара людина так закохалася — хоча через своє добре серце й не скажеш цього прямо. Звичайно, ти матимеш рацію. Але в такому разі ти недооціниш своєї влади, люба моя — влади, яку має наді мною твоя присутність, твоя сприйнятливість до життя, твої думки, що зворушують мене. Я залишу тебе в спокої, наскільки це можливо, але більше не утримуватиму себе від того, щоб узагалі тебе бачити, оскільки ти, здається, прагнеш уникати цього не більше, ніж я сам. Спасибі за це тим пихатим напіврозваленим богам, яких я бачив в Італії.
Утім, усе попереднє — лише початок того, що я хочу тобі розповісти. Зараз мені потрібно глибоко вдихнути й хвилину-дві перепочити від написання листа, щоб зібратися із силами, які мені конче потрібні. Весь час, коли знаходився далеко від тебе, я відчував, що не маю права (якби навіть ти сама того вимагала) повернутися до тебе ні особисто, ні через листи, доки не виконаю тієї важкої обіцянки, яку дав тобі.
Як ти пригадуєш, я обіцяв, що колись розповім тобі про свою дружину. Не було такої години, коли б я не шкодував про ту обіцянку. Я досить великий егоїст і гадаю, що ти не можеш насправді знати щось певне про мене, якщо не знаєш про неї, до того ж така розповідь навіть може (як ти справедливо здогадалася) принести мені невеличке полегшення. А доки я живу, ніколи не порушу жодної обіцянки, що даю тобі. Якби в моїх силах було віддати тобі все моє минуле, поділивши з тобою й твоє майбуття, можеш бути впевненою, що я це зробив би. Оскільки ж це не в моїх силах, то можу тільки без упину сумувати про такий стан речей. Бачиш, який безмежний мій егоїзм — мрію, начебто ти могла бути щасливою разом зі мною, а у тебе ж і зараз є всі підстави жити щасливо.
У той же час я глибоко відчуваю, якої помилки припустився, давши таку обітницю, тому що розповідь про мою дружину — не те, про що я охоче дозволив би тобі довідатися, беручи до уваги твою цнотливість і сподівання на те, що світ влаштований гарно. (Я розумію, що мої слова розсердять тебе, й буде вже надто пізно, коли ти збагнеш сумну справедливість моєї оцінки). Як би там не було, я благаю тебе відкласти наступні сторінки до тієї години, коли ти відчуєш себе здатною слухати розповідь про події жахливі, і все ж цілком реальні; ще прошу тебе усвідомлювати: я шкодую про кожне слово, яке мушу сказати. Коли ти прочитаєш усе до кінця, то знатимеш дещо більше, ніж відомо моєму братові, й набагато більше, ніж знає мій племінник. І, зрозуміло, куди більше, ніж відомо решті людей. Ти також пересвідчишся, що ця справа пов’язана з політикою, тому від тебе певною мірою залежатиме і моя безпека. Навіщо мені робити таку річ — розповідати те, що здатне лише засмутити тебе? Що ж, такою є сама природа кохання: воно жорстоке в своїх вимогах. У той день, коли ти сама усвідомиш жорстокість кохання, ти згадаєш минуле й зрозумієш мене ще краще, а відтак і пробачиш. Напевно, мене тоді вже не буде на цьому світі, але де б я не був, благословлю тебе за це розуміння.
Свою дружину я зустрів досить пізно: мені було вже сорок три роки, їй — сорок. Звали її, як ти могла почути від мого брата, Елен. Походила вона з міста Руан, зі шляхетної родини. Вона ніколи не виходила заміж — не через якісь особисті вади, а тому, що доглядала свою матір-вдову; мати померла лише за два роки перед тим, як ми зустрілися з Елен. Після смерті матері вона переїхала до сім’ї своєї старшої сестри, яка мешкала в Парижі, і незабаром зробилася для родичів такою самою незамінною, якою була для матері. Вона була сповнена почуття власної гідності й поваги до людей, зазвичай серйозна, але добре розуміла гумор. З першої зустрічі мене привабило те, як вона себе тримає, і те, як піклується про інших людей. Елен цікавилася живописом, хоча їй бракувало освіти в галузі мистецтва, вона більше розумілася на літературі. Читала німецькою мовою й трохи латинською, тому що батько вважав за потрібне надати донькам освіту. Була вона побожною, що змусило мене соромитися своїх легковажних сумнівів. Я був у захваті від тієї наполегливості, з якою вона робила все, до чого бралася.