Утім, я не міг наражатися на ризик і ставити Роберту такі запитання: якщо розкрию йому, скільки всього мені вже відомо, то ніколи не завоюю його довіри. Напевно, я вже припустився помилки, сказавши йому, що знаю прізвище Мері. Я наважився лише спитати, під час одного з ранкових візитів до великого крісла в його палаті, де він уперше познайомився з жінкою, що надихала на більшість його творів. Він кинув на мене погляд і повернувся до роману, який тоді читав. За хвилину-другу я сказав йому «на все добре» й пішов. Роберт на той час призвичаївся читати детективи у паперових обкладинках — ці замацані книжки стояли на полицях у вітальні для пацієнтів. Коли він не займався живописом, то читав з таким виглядом, немов то був нудний обов’язок; жував кожну книгу приблизно тиждень, до того ж вибирав завжди найбільш низькосортну халтуру: про мафію, про ЦРУ, про вбивства, які відбувалися обов’язково в Лас-Вегасі.
Мені прийшлося замислитися, чи не відчуває Роберт певної симпатії до злочинців у тих книжках, бо його ж самого заарештувала поліція — з ножем у руці. Кейт сказала мені, що він часом читав трилери (я бачив їх на полицях в його домашньому кабінеті), але також він, за її словами, читав каталоги виставок і книги з історії. У вітальні для пацієнтів були книги набагато кращі, ніж ті детективні романи — між іншим, було кілька біографій художників і письменників (зізнаюся, деякі я приніс зі свого дому й власноручно поклав на полиці, щоб подивитися, чи не візьме Роберт бодай одну з них), але тих книг він навіть не торкався. Мені залишалося тільки сподіватися, що він не плекає думок про нові злочини, черпаючи їх з розповідей про вигадані вбивства; щоправда, ознак такого настрою я в нього не бачив. З усього виходило, що Роберт згоден розповідати мені про свою першу зустріч з улюбленою моделлю не більше, ніж пояснювати, чому він обмежує читання наймізернішим мотлохом з усієї бібліотеки.
Однак, розповідь Мері про першу зустріч Роберта з тією жінкою наштовхнула мене й на іншу ідею; можливо, саме через те, що вона жартома згадала про Шерлока Холмса, я знову й знову повертався до аналізу того маленького епізоду. Одного дня я навіть зателефонував до Мері й попросив її повторити ту розповідь саме так, як Роберт описував їй у коледжі Барнетт. Вона так і зробила й переповіла все майже тими самими словами. А чому я запитую? Вона ж пообіцяла, що пізніше розповість більше, тож напише обов’язково. Я чемно подякував їй за листи, які вона надсилала, й був дуже обережним, щоб не наполягати на будь-якій зустрічі.
І все одно, я не міг позбутися в ту хвилину своїх сумнівів щодо цієї історії, до того ж мене захопила ідея в дусі Шерлока Холмса — місце пригоди потрібно оглянути самому. Це ж було не так далеко — музей «Метрополітен», за багато років я відвідував його безліч разів, але мені кортіло відшукати місце, на якому Роберт почав галюцинувати, а може, відчув натхнення — чи ж закохався? Навіть якщо на місці пригоди не буде револьвера, не звисатиме зі стелі мотузка, нічого такого, що можна роздивитись під збільшувальним склом — що ж, нехай це виглядає нісенітницею, але я поїду туди: заодно зроблю важливішу справу — побачуся з батьком. Уже майже рік минув з того часу, як я востаннє був у Коннектикуті, а зазвичай я бував там кожні півроку; батько ж, хоча голос його завжди лунав по телефону бадьоро, такими ж були невеликі листи, що він надсилав мені на бланках своєї парафії (бо потрібно ж їх використовувати, казав він, до того ж не терпів електронної пошти), все одно нічого не скаже в такий спосіб, якщо почуватиметься погано, і я побоювався того. Погано було б, якби він занепав духом, а про це він ніколи не скаже.