Він запустив мотор, і ми солідно виїхали зі стоянки. Я помітив, що батько веде машину повільніше, ніж раніше, і пильно вдивляється в дорогу — окуляри, напевно, були вже слабкими для його очей. Здається, впертість — одна з головних рис, які він передав своїй єдиній дитині. Вона обох нас оберігала, робила сильнішими, проте чи не через неї ми були такими самотніми?
Розділ 54
Будинок наш розташований усього за декілька кілометрів від залізничної станції, серед будівель історичного центру міста, зовсім близько від річки. Цього разу мені, не знати й чого, стало боляче, коли побачив парадні двері в кінці короткої, але сумної алеї дерев туї. Вже минуло не одне десятиліття з тієї пори, коли я востаннє бачив, як ці двері відчиняє мені матуся. Не знаю, чому на цей раз спогади виявилися важкими, як ніколи.
Я приховав свої почуття, тому що батько найбільше засмутився б, якби я сказав про них вголос. Замість того зауважив, яким гарним виглядає двір, і батько одразу вказав на кущі, які він підрізав минулого тижня, й на траву, акуратно підстрижену його косаркою. Я відчув знайомі запахи самшиту й висаджених у діжках біля вхідних дверей рослин з родини бальзамінових. Лужок перед будинком невеликий, тому що перший власник, купець сімнадцятого століття, бажав бути ближче до самої вулиці. Двір за будинком просторіший і там розташовані залишки фруктового саду й город, за яким мама наглядала у вільний час. Батько й досі кожного літа висаджував помідори, з-поміж них пробивалися вузлуваті паростки петрушки, але з батька не вийшов такий городник, як з матусі.
Батько відчинив двері й запросив мене в дім; як завжди, на мене насунулися речі й запахи, серед яких пройшло дитинство: потертий турецький килим у передпокої, полиця в кутку — там колись зберігалася глиняна кішка, виліплена мною на уроках мистецтва й покрита глазур’ю, щоб була схожою на статуетки, які я бачив у маминій книзі про мистецтво Стародавнього Єгипту; матуся вельми пишалася моєю винахідливістю й гострим зором. Напевно, кожна дитина робить у школі кілька незграбних речей на кшталт цієї, але ж не кожна мати зберігає їх усе життя. У передпокої клацнув і захлюпав радіатор: він явно не належав вісімнадцятому століттю, але допомагав сяк-так підтримувати тепло на першому поверсі, а його запах — немов у розжареної тканини — завжди видавався мені приємним.
— Я ввімкнув його лише сьогодні вранці, — вибачився батько. — Для літа зараз дуже холодно.
— І добре, що ввімкнув.
Я поклав сумку на підлогу біля радіатора й пішов на кухню мити руки. У домі було прибрано, чисто, затишно, підлога аж блищала: рік тому батько нарешті піддався моїм багаторічним умовлянням і найняв хатню робітницю з містечка Діп-Рівер, польську емігрантку — вона приходила через тиждень. Батько розповів, що вона вичищає навіть труби під кухонною раковиною. Я зауважив, що матусі це б сподобалося, й він не міг не погодитися.
Коли ми обоє помили руки, він оголосив, що має для мене суп на обід, і почав наливати той суп у каструлю. Я помітив, що руки в нього трохи тремтять, тож наполіг, що готуватиму я. Розігрів суп, дістав зі своєї сумки солоні огірки, чорний хліб і батьків улюблений англійський чай, підігрів молоко, щоб чай від нього не охолонув. Батько присів на плетений стілець, який ще матуся колись придбала для кухні, і розповідав мені про своїх парафіян. Імен він не згадував, проте більшість з них я й без того знав, тому що протягом багатьох років до нього приходили ті самі люди або їхні дорослі діти: в одної чоловік загинув у автомобільній пригоді, інший пішов на пенсію після сорока років роботи вчителем у школі й відзначив цю подію тим, що перестав вірити в Бога.
— Я сказав йому, що ми не можемо бути впевнені ні в чому, крім сили любові, — розповідав батько, — і що ніхто не вимагає від нього, аби він вірив у певне джерело цієї любові. Головне, щоб він у власному житті не припиняв віддавати й отримувати цю любов.
— І він повернувся до віри в Бога? — поцікавився я, занурюючи чайні пакетики в чашки.
— Ні, ні. — Батько сидів, затиснувши руки межи колін, і поглядав на мене водянистими очима. — Я не чекав цього. Якщо розібратися, він уже багато років тому втратив віру, а непокоїтися через це не мав часу, тому що був надто заклопотаний уроками. Тепер приходить до мене щотижня, ми граємо в шахи. Будь певний, я завжди виграю.
«А ще ти дбаєш, щоб його хтось любив», — додав я подумки в захваті від батька. Він жодного разу не виявляв найменшої неповаги до мого природного атеїзму, навіть коли я у шкільні, а потім студентські часи заводив суперечки з ним, намагаючись роздратувати. «Віра — це просто те, у що кожний з нас вірить», — незмінно відповідав він, а потім цитував блаженного Августина або суфійських містиків і нарізав мені скибочками грушу чи розставляв фігури на шахівниці.