Ми без поспіху пообідали, з’ївши на десерт чорного шоколаду, яким батько ласував ощадно, а потім він спитав, як ідуть мої справи. Я не збирався згадувати про Роберта Олівера, тому що в глибині душі відчував: моя зацікавленість здаватиметься якоюсь дивною, несправедливою щодо інших моїх пацієнтів. Або ще гірше: мені не вдасться виправдати ті дії, які я вчинив від імені Роберта. Але в їдальні було так тихо й затишно, що незабаром я виклав усю історію майже повністю. Як і батько, я не згадував прізвище мого «парафіянина». Батько слухав, здається, з непідробною цікавістю, намазуючи маслом чорний хліб; він, як і я, більш за все любив портрети людей. Я розповів йому про наші бесіди з Кейт, але промовчав про повернення до її домівки ввечері й про те, що запрошував Мері на обід. Можливо, він би й те мені вибачив, гадаючи, як було притаманно йому, що я дбав перш за все про інтереси Роберта.
Я розповідав, що Роберт носить одні й ті самі речі тривалий час, перевдягаючись лише для того, щоб їх випрали, що він уперто читає книжки, які не можуть відповідати його інтелектуальному рівню, що він мовчить і мовчить — батько кивав. Він доїв суп і відклав ложку, вона вислизнула з його руки й клацнула по тарілці, батько поправив.
— Покута.
— Що ти хочеш цим сказати? — запитав я, беручи останній шматочок шоколаду.
— Ця людина спокутує якусь провину. Гадаю, що саме це випливає з твоєї розповіді. Він карає свою плоть і придушує потяг душі, яка прагне кричати про свої страждання. Він умертвляє плоть і розум, щоб спокутувати провину.
— Спокутувати? Але яку провину?
Батько налив собі другу чашку чаю, обережно, а я утримався від спроби допомогти йому.
— Ну, про це тобі краще знати, ніж мені — як ти гадаєш?
— Він залишив дружину й дітей, — почав я міркувати. — Не виключено, через іншу жінку. Але мені не віриться, що все так просто. Колишня дружина чомусь відчуває, що в глибині душі він ніколи їй і не належав, таке ж враження й у жінки, до якої він пішов. Незабаром він залишив і її. Оскільки він не розмовляє, то я не в змозі довідатися, чи почуває він велику провину хоча б перед однією з них.
— Мені здається, — сказав батько, промокаючи губи синьою серветкою, — що всі його картини є частиною покаяння. Можливо, в такий спосіб він намагається вибачитися перед нею?
— Тобто перед жінкою, яку малює? Не забувай, вона може виявитися просто витвором його уяви, — зауважив я. Якщо він і писав її з реальної особи, як гадає дружина, все одно, він не знає ту особу по-справжньому. А жінка, яку він кинув нещодавно, також упевнена, що мій пацієнт не міг добре знати ту загадкову особу, навіть якщо вона й не вигадка, хоча в останньому я не переконаний.
— А хіба не в її інтересах думати саме так? — Батько відкинувся на спинку стільця, роздивляючись порожні тарілки так само уважно, як зазвичай дивився на прохідного пішака. — Зрозуміло ж, їй жахливо було б довідатися, що він знов і знов малює жінку, з якою був близьким — особливо якщо врахувати характер тих портретів, як ти їх описав, тобто сповнених пристрасті.
— Це правда, — погодився я. — Таж незалежно від того, чи його модель жива людина, чи галюцинація, чом би він мав каятися стосовно неї? Можливо, то реальна жінка, якій він заподіяв шкоду? Якщо ж він просить пробачення в галюцинації, то стан його куди серйозніший, ніж я досі вважав.
Дивно, але батько повторив те, що завжди казав мені, коли я ще був у школі, повторив фразу, про яку я згадував зовсім недавно:
— Віра — це те, у що кожний з нас вірить.
— Так, — відповів я й відчув миттєву відразу: навіть у домі мого дитинства, святому для мене місці, Роберт Олівер невідступно переслідував мене. — Принаймні своя богиня в нього є.
— Або він є у неї, — уточнив батько. — Слухай, я приберу зі столу, а ти йди подрімай з дороги.
Я не міг не визнати, що дім мене заколисує, як було завжди. У кожній кімнаті годинники — деякі з них майже ровесники камінів, на яких стояли, — промовляли, здається: «Спа-ти, спати, спа-ти». У своєму звичайному світі для мене було такою рідкістю відпочити як слід, хоча б раз на тиждень, а витрачати вихідні на сон було шкода. Я допоміг батькові зібрати посуд, а потім він узяв у руки намилену губку, а я пішов нагору, до спальні.
Моя кімната завжди залишалася моєю, в ній висів портрет матусі, який я написав з фотографії (я ж не Роберт!) приблизно за рік до її смерті. Мене вразила думка: якби я знав, що має трапитися з нею незабаром, то обов’язково написав би її з натури, нехай сеанси позування й завдали б чимало клопоту нам обом. І написав би не тому, що портрет став би від того ліпшим (я тоді однаково ще був початківцем), а тому, що це дало б нам зайвих вісім або десять годин, проведених разом. Я краще запам’ятав би її живе обличчя, позначив би всі найменші його особливості, тримаючи пензля горизонтально або вертикально, й посміхався б до неї кожного разу, звіряючи портрет з моделлю. На цьому ж портреті була зображена акуратна, майже красива поважна жінка з виразом глибокої задумливості на обличчі, але їй бракувало тієї наснаги й сили, які були притаманні матусі в реальному житті, бракувало спалахів невимушеного гумору. На ній був звичайний чорний кардиган, високий пастирський комір, на вустах — люб’язна посмішка: напевно, фотограф знімав її для парафіяльної газети або для того, щоб повісити фото в кабінеті.