Я знов і знов шкодував, що не написав її в сукні насиченого червоного кольору, яку ми з батьком подарували їй на Різдво (мені було тоді дванадцять років) — то був єдиний на моїй пам’яті раз, коли батько купив їй щось з одягу. Спеціально для нас мама вдягла ту сукню, зачесала волосся наверх, застебнула на шиї нитку перлів, яку носила на їхньому з батьком весіллі. То була скромна сукня з м’якої вовни, вона пасувала пасторській дружині, пасувала й пастору, яким мати незабаром після того стала. Коли вона на Різдво спустилася сходами до їдальні, на святковий сімейний обід, ми з батьком втратили мову, потім батько сфотографував нас із мамою (то були ще чорно-білі знімки). Мати була в своєму гарному вбранні, а я в першій своїй спортивній курточці, рукави якої були вже закороткими для мене. Куди поділося те фото? Не забути б спитати в батька — може, він знає.
Шпалери в моїй кімнаті — в брунатно-зелену стрічку, дещо вицвілі. Килимок біля ліжка, здається, нещодавно мили, а дерев’яна підлога аж блищить. Це має бути робота робітниці-польки. Я опустився на вузьке ліжко, яке й досі вважав своїм, і тихенько поснув; пробудився, побачив з подивом, що минуло всього двадцять хвилин, і поринув у глибший сон, цього разу на цілу годину.
Розділ 55
Коли я прокинувся, батько стояв, посміхаючись, у дверях спальні, і я збагнув, що будильником мені послужило рипіння сходів під його повільними кроками.
— Мені відомо, що ти не любиш надто довго спати вдень, — вибачився він.
— Дійсно не люблю, — я підвівся на лікті. Годинник на стіні показував пів на шосту. — Хочеш, підемо прогуляємося? — Мені подобалося ходити з батьком на прогулянки, коли я приїжджав до нього, й батько просяяв.
— Авжеж, — відповів він. — Підемо по Дак-лейн?
Це означало — до матусиної могили; у мене був сьогодні не той настрій, але заради батька я погодився без вагань, сів на ліжку й взув черевики. Чув, як батько спускається сходами, тримаючись за поручні, переступаючи повільно й обережно. Мене заспокоювала ця обережність, хоч я не міг не пригадувати, як він швидко спускався до сніданку, переплигуючи через сходинки, або збігав нагору за молитовником, який забув узяти, йдучи до церкви. Вулицею ми з ним теж ішли повільно, він спирався на мою руку, поважно йшов у капелюсі, а я всюди бачив ознаки літа, ще прохолодного й непевного: на болотах шумлять очерети, з них злітають ворони, надвечірнє сонце ще світить з-понад дахів сусідніх будинків, над дверима яких написані роки: 1792, 1814 (цей, подумалося, ледь не встиг стати свідком вторгнення англійців і зрозумілого небажання мера бачити своє місто палаючим у вогні).
Як я передбачав, батько зупинився перед брамою цвинтаря, що залишається відчиненою до темряви, і ледь чутно стис мені руку. Разом ми пішли повз укриті мохом камені з вибитими на них іменами забутих засновників міста. Декілька були увінчані характерними для тодішніх пуритан черепами з крильми, аби нагадувати кожному, що всіх нас чекає один кінець, грішні ми чи ні. Потім підійшли до відносно недавніх могил. Мама була похована поряд з родиною на прізвище Пенроуз, яких ми ніколи не знали; місця за огорожею залишалося досить, щоб і батько приєднався до мами, коли настане час. Уперше я замислився, чи не придбати й собі клаптик землі тут: на відміну від батьків, я заповів своє тіло науці, після чого воно підлягатиме кремації — але можливо, що урну можна буде вмістити сюди, між могилами батьків. Я уявив, як ми всі троє спимо вічним сном на цьому ліжку королівських розмірів, а те, що залишиться від мене, спочиває під захистом їхніх тіл.