Нарешті виникає потреба в нічному горщику. Вона обережно витягає його з-під ліжка й використовує, підіткнувши пеньюар. Витираючись, бачить смужку червоного кольору, немов кадмієва фарба, й швидко розшукує в комоді, в своїй гардеробній, прокладки з тканини, що їх акуратно поклала Еме у верхню шухляду. Іще один місяць — і жодних сподівань. Кров ще більше лякає її після того, що побачила уві сні. Їй ввижається, як кров заливає біле обличчя, просочується на брук — кров жінки, змішана в багнюці з кров’ю чоловіків, що загинули за свої переконання.
Лякаючись, що знову прокинеться Ів, вона задуває свічку. Сльози щипають їй очі. В її думках — Олів’є. Не можна переповідати йому свого сну, вона не завдасть йому такого болю. Але вона бажає, аби він зараз був поруч з нею, сидів би біля вікна у кріслі, оббитому дамаском, обіймав її. Вона одягає теплішу сорочку й сідає у крісло сама, ще не розчесавши волосся, а на шию ллються струмочки сліз. Якби Олів’є був тут, то сів би у крісло першим, заповнивши його своїм довгастим, доволі великим тілом, а потім уже вона згорнулася б у нього на колінах, мов дитина. Він би обіймав її, висушив сльози, накрив би їй сорочкою плечі й коліна. Він найніжніша людина з усіх, кого тільки вона зустрічала в своєму житті — людина, що колись робила замальовки під ворожими кулями. Але ж чому, міркує вона, він має втішати її? Напевно, сам потребує більше, щоб хтось його втішав. Від цієї думки знову повертається згадка про сон, і вона щільніше згортається у кріслі, притискаючи руки до грудей, чекаючи, коли його минуле трохи вщухне в її розбурханих думках.
Розділ 57
Чудово, як завжди, було під’їжджати до Нью-Йорка з цього напрямку — на тлі синього неба починають вимальовуватися обриси хмарочосів, немов шеренга списів, що насувається на тебе: Всесвітній торговельний центр, Емпайр-стейт-білдінг, корпорація «Крайслер» і безліч величних споруд, чиїх назв і призначення я ніколи не знав і не знатиму; напевно, банки й велетенські офісні будинки. Неможливо уявити собі Нью-Йорк без цієї панорами, яким він був ще якихось років сорок тому, а в наші дні стає важко уявити, немов «башти-близнюки» повернулися знову на своє місце. Втім, ідучи потягом того ранку, я відчував піднесеність, яка буває після тривалого міцного сну, в очікуванні зустрічі з містом, сповненим життя. Ще відчував себе, мов у відпустці — принаймні, не було потреби йти на роботу, і це вже вдруге протягом двох місяців. У сотий раз перевірив свій мобільний — жодного повідомлення з «Ґолденґров» або від моїх приватних пацієнтів, тож можу почувати себе по-справжньому вільним. Майнула думка, що могла дзвонити Мері, але не було нічого й від неї — а що в тому дивного? Потрібно зачекати ще кілька тижнів, перш ніж я зможу зателефонувати їй; знову пошкодував, що вона не погодилася на бесіду, як Кейт, але була якась втіха й у тому, щоби бачити слова, написані нею на папері, та й розповідь її була відвертішою, ніж якби вона розмовляла зі мною віч-на-віч.
Доки не кинув свій багаж у готелі «Вашингтон» і не опинився на вулицях Ґрініч-вілідж, я не міг збагнути, чому обрав — можливо, підсвідомо — саме цей район. То ж були вулиці Роберта і Кейт. Ними він щодня йшов на заняття, тут сидів у барах з друзями, ділився з ними думками й светрами, виставлявся у маленьких галереях поблизу. Шкода, що Кейт не назвала мені їхньої тодішньої адреси, хоча, з іншого боку, важко було уявити, як я розшукую той будинок і витягую шию: «Тут спав Роберт Олівер». Дивно, але все ж я відчував його присутність: легко було уявити його в двадцять дев’ять років — такого, як і тепер, тільки без сивини у звивистих, мов змії, кучерях. Більшу загадку становила Кейт: вона, безсумнівно, була тоді іншою, однак я не міг зараз уявити, якою саме.
Я грав із собою в своєрідну гру, розшукував їх: молоду жінку з довгим білявим волоссям, у довгій спідниці, й студента, в якого з плеча звисає сумка з роботами… Ні, Роберт був значно вищим і міцнішим на вигляд, ніж будь-хто у вуличному натовпі. Він був би тут помітним, як і в «Ґолденґров», хоча Нью-Йорк мав дещо вгамовувати його яскравість. Уперше я замислився, чи не починалася у нього депресія саме зі зміни оточення: така непересічна людина, велика й у фізичному сенсі, вимагала оточення, яке відповідало б її природній енергійності. Чи не зів’яв він потроху, розлучений з Манхеттеном? Саме Кейт, а не він, забажала переїхати в спокійніше місце, де був би рай дітям. А може, розлука із цим бурхливим містом тільки зміцнила його рішучість віддатися своєму покликанню — чи не тому Кейт помітила, з якою несамовитістю він розписував горище й спав, коли потрібно було йти проводити заняття зі студентами у Ґрінхілі? Не намагався він, часом, добитися в такий спосіб, щоб його звільнили з посади у коледжі, аби міг виправдати повернення до Нью-Йорка? Чому ж, звільнившись нарешті, він оселився не в Нью-Йорку, а у Вашингтоні? Те, що він обрав інше місто, свідчило на користь його почуттів до Мері, а могло слугувати й доказом того, що його чорнявої коханки вже не було в Нью-Йорку, якщо вона взагалі існувала.