Я викинув з голови думки про Роберта й вирішив спуститися до якоїсь тихої зали, де багато китайських ваз, які цікавлять меншу кількість людей. Можливо, Роберт почувався так само: того дня він стомився, обернувся й поглянув крізь натовп — я спробував зробити те саме, й мої очі спинилися на сивій жінці у червоній сукні, що тримала за руку дівчинку, теж стомлену, яка вже не дивилася на картини, а байдуже поглядала на людей у залах. Однак Роберт у той день дивився крізь людську масу й побачив жінку, яку не зміг потім забути, жінку, вдягнену, можливо, у вбрання дев’ятнадцятого століття — на репетицію або для фотографії, а може, просто заради жарту; це мені раніше на думку не спадало. Може, він підійшов до неї, розмовляв з нею, нехай і в натовпі?
— Є тут якісь інші картини Дега? — запитав я охоронця в дверях.
— Дега? — перепитав він, насупившись. — Так, іще дві в тій залі.
Я подякував йому й пішов, куди він указав — щоб бути точним до кінця. Можливо ж, що «прозріння» (або галюцинація) з’явилося Роберту саме там. У наступному залі відвідувачів було менше — можливо, через те, що тут знаходилося менше картин Моне. Я уважно роздивився пастель, виконану в рожевому й білому: балерина, яка звісила довгі руки на довгі ноги; на іншій — три-чотири балерини стоять спинами до художника, хтось обіймає подругу за талію, хтось поправляє стрічки на волоссі.
Усе, з мене годі. Я обернувся, відшукав очима вихід на протилежному кінці анфілади залів, звідки вливалися нові натовпи відвідувачів. І тут побачив її — прямо навпроти мене, портрет олією, півметра на півметра, намальований вільно, але з абсолютною достовірністю: вже знайоме мені обличчя, невловима посмішка, капелюшок, підв’язаний стрічками під підборіддям. Очі були такими живими, що не можна було обернутися в будь-який бік і не зустрітися з їх поглядом. Мов зачарований, я перетнув залу, яка видалася мені безкінечною, здавалося, крокував до неї багато годин. Сумніву не було: саме та жінка, зображена до плечей, прикритих блакитним вбранням. Що ближче я підходив, то ясніше вона мені посміхалася; а обличчя — яке надзвичайно живе обличчя! Якщо потрібно було б здогадатися, хто написав, я б сказав — Мане, хоча портрету бракувало його генія. Однак картина мала відноситися якраз до того періоду: акуратні мазки, якими зображено плечі, мереживо навколо шиї, розкішні чорні кучері — все це не зовсім нагадувало імпресіонізм. Обличчя передано в реалістичному стилі попередньої епохи в мистецтві. Уважно прочитав табличку: «Портрет Беатриси де Клерваль. 1879. Олів’є Віньйо». Беатриса де Клерваль! А написав портрет Олів’є Віньйо! Ця жінка дійсно жила. Колись давно.
Інформатор за столом довідок на першому поверсі охоче згодився допомогти мені. Ні, інших робіт Олів’є Віньйо в них немає. Немає також робіт, у назвах яких згадується Беатриса де Клерваль. Картина, яка мене зацікавила, потрапила до колекції музею у 1966 році, її купували з приватної колекції в Парижі. У той час, коли Роберт мешкав у Нью-Йорку, картину було на один рік позичено пересувній виставці, присвяченій французькому портрету періоду розквіту імпресіонізму. Інформатор посміхнувся й закивав — більше він нічого не знає. Відповідь по суті?
Я подякував, губи в мене пересохли. Роберт бачив її один-два рази, а потім картину зняли й передали пересувній виставці. Не було жодних галюцинацій, його зворушило чарівне зображення жінки на картині. Можливо, він розпитував, що сталося з картиною? Можливо, розпитував, можливо, ні. Її зникнення пасувало до міфу, яким він оточив цю жінку. А якщо він повертався до музею в наступні роки, для нього не важило, на місці картина чи ні — на той час він розробляв своє власне бачення жінки. Якщо навіть він бачив картину всього декілька разів, він, безсумнівно, замалював її, зробив дуже добрий начерк, тому й картини, намальовані ним пізніше, так схожі на неї, навіть у деталях.
А може, він розшукав картину в якомусь альбомі? Зрозуміло, ані художник, ані його модель не належать до широко відомих, проте робота Віньйо відзначалася такою якістю, що «Метрополітен» не завагався придбати портрет. Я ще завітав до кіоску сувенірів, але там не було ні окремої репродукції картини, ні будь-якої книги, де було б вміщено таку репродукцію. Знову піднявся сходами нагору, повернувся до галереї. Жінка чекала на мене там, сяюча, усміхнена, готова заговорити. Я витяг свій блокнот і замалював її, нахил її голови — ні, в мене виходило не так гарно. Постояв трохи, вдивляючись в її очі. Важко було залишати музей, не взявши її із собою.