То був дійсно Роберт. Він стояв, обернувшись до мене у три чверті, й з кимось розмовляв, водночас даючи мені дорогу, обминаючи перепону (тобто мене), не приділивши їй найменшої уваги. Співрозмовником його був чоловік з видовженим обличчям і негустою борідкою, яка почала сивіти. Не було жодних сумнівів, що переді мною стоїть Роберт Олівер. Його кучері зробилися дещо довшими на потилиці, ніж я пам’ятала, в них проблискувала сріблом сивина, а крізь дірку на блакитній бавовняній сорочці проглядав засмаглий лікоть. У каталозі семінару про Роберта не було жодної згадки, чом же він опинився тут? На світлих бавовняних штанах ззаду були плями чи то фарби, чи то жиру, неначе він, як малюк, витирав руки об сідниці. Незважаючи на те, що вечори у Новій Англії прохолодні — а це відчувалося, тому що двері були відчинені, — взувся він у пантофлі, хоча й на товстій підошві. В одній руці Роберт тримав пляшку пива, іншою жестикулював, переконуючи у чомусь чоловіка з вузьким обличчям. Все такий же високий, імпозантний.
Я заклякла на місці, дивлячись на його вухо, на густий кучер, що обвився коло вуха, на плече, якого ще не забула, на те, як він рубає повітря ребром важкої долоні, підкреслюючи свої слова. Трохи обернувся до мене, немов відчув на собі мій погляд, і повернувся до бесіди. Мені згадалося, як міцно він тримався на ногах і як вправно рухався, пересуваючись у студії коледжу. Потім він знову поглянув направо-наліво, насупився — то не був «дубль» попереднього погляду, як у кіно; скоріше схоже було, що він щось розшукує або пригадує, навіщо прийшов до цього приміщення. Помітив мене, але не впізнав. Я позадкувала й повернулась до нього спиною. Турбувала думка, що якби забажала, то могла підійти й постукати його по плечу, відчуваючи тіло крізь блакитну сорочку, могла рішуче перервати його бесіду. Мене лякала його розгубленість, немовби він хотів сказати: «Ой, вибачте, а де це ми зустрічалися?» або «Радий знову бачити вас, хоча й не пам’ятаю, хто ви». Напевно, за ці роки в нього були сотні, а може, й тисячі студентів. Краще вже зовсім не заговорювати до нього, ніж бути одним з багатьох облич, що тануть у натовпі.
Швидко обернулася до першого, хто потрапив під погляд — до жилавого молодика з розстебнутим коміром сорочки. Ключиці його, великі й загорілі, привертали увагу, на шиї великий ланцюжок із символом прихильників миру. Загорілі пласкі груди розходилися в обидва боки від ланцюжка, мов дві ніжки пісного курчати. Я підвела погляд, очікуючи побачити довгі локони в стилі ретро, які пасували б до кулона, але волосся в нього виявилося підстриженим коротко, йоржиком. Обличчя виглядало таким же суворим, як і ключиці, ніс загинався дзьобом; маленькі світло-карі очі невпевнено вдивлялися в мене.
— Крута вечірка, — вимовив він.
— Не те, щоб дуже крута. — Мене сповнювала несправедлива злість, яка залишилася після того, як Роберт повернув був плече, але так і не помітив мене.
— Мені теж не дуже подобається. — Молодик знизав плечима й зареготав, від чого голі груди на мить вигнулися. Він був молодшим, ніж видався спочатку, молодшим за мене. Посмішка була щирою, й від неї його очі засяяли. Через якусь збочену логіку це мені ще більше не сподобалося. Зрозуміло, він почуває себе надто крутим, щоб уподобати будь-яке зібрання людей, а якщо й уподобає, то відмовиться від своєї думки одразу, коли хтось інший заперечуватиме.
— Здоровенькі були! Мене звуть Френк. — Він простяг руку, втративши в цю мить всю романтику стилю ретро — матусин синок, джентльмен. Невимушеність руху бездоганна, обеззброююча. В ньому відчувалася повага до мого старшого — аж на шість років! — віку. І ще — іскорка в очах, яка свідчила, що я старша роками сексуально приваблива жінка. Я була в захваті від його захоплення мною. Здавалося, він усвідомлює, що мені вже близько тридцяти, підстаркувата, і все ж потиском теплої сухої руки засвідчує, що йому подобається цей вік, вельми подобається. Хотілося засміятися, але цього я не зробила.