— Мері Бертисон, — назвалась я. Краєчком ока помітила, що Роберт рухається: він крокував крізь натовп до вхідних дверей, щоб поговорити з кимось іншим. Я не поворухнулася. Волосся частково затуляло моє обличчя, захищало його від погляду Роберта.
— Що ж привело вас сюди?
— Бажання зустрітися з минулим, — відповіла я. Спасибі, хоч не запитав, чи не викладаю я живопис.
Френк спохмурнів.
— Жартую, — заспокоїла я його. — Приїхала, щоб узяти участь у семінарі з пейзажного живопису.
— Дуже круто, — засяяв Френк. — І я теж. Тобто я теж беру участь у ньому.
— Де ви навчалися? — запитала я, намагаючись ковтком пива відвернути свою увагу від поглядів на Робертів профіль.
— У Коледжі мистецтв і дизайну в Саванні, — недбало відповів Френк. — Магістр образотворчого мистецтва.
Цей коледж поступово ставав престижним, а Френк видавався надто юним, щоб вже закінчити його. Мимоволі я відчула повагу до юнака.
— І давно закінчили?
— Три місяці тому, — зізнався він. Це пояснювало його манеру тримати себе, мов на студентській вечірці, а також посмішку, нещодавно відпрацьовану. — Мені надали грант, щоб прослухати тут курс пейзажного живопису: восени я починаю працювати викладачем, тож семінар має доповнити загальну картину.
«Картину, — подумки повторила я. — Ось тобі картина, обдарований художнику Френк: я й моє захоплююче майбуття». Що ж, кілька років після закінчення художнього факультету чудово вилікують його від цих уявлень. А з іншого боку — йому вже запропонували місце викладача? Тепер Роберт Олівер був цілком поза моїм полем зору, навіть коли я трохи нахилила голову й розширила кут обзору. Він пішов іще до когось у цій їдальні, так і не впізнавши мене, так і не вловивши в атмосфері, як сильно я бажала, щоб він мене впізнав. Натомість мусила продовжувати балаканину з якимось Френком.
— Де саме викладаєте? — запитала я, приховуючи свою заздрість.
— У Коледжі мистецтв і дизайну в Саванні, — повторив Френк, примусивши мене замислитись. Відразу ж після захисту йому запропонували посаду викладача у тому закладі, де він навчався? Це не було звичайним, тож можливо, він не намарне мріє про блискуче майбуття. Кілька секунд я мовчки гадала, коли почнеться обід і як мені влаштуватися за столом: якомога далі чи якомога ближче до Роберта Олівера. Вирішила: що далі, то краще. Френк із цікавістю вдивлявся в мене.
— У вас надзвичайне волосся, — наважився зрештою сказати він.
— Дякую. Відростила в третьому класі, аби зіграти принцесу в шкільному спектаклі.
Він знову спохмурнів.
— Тож ви займаєтеся пейзажем? Напевно, це здорово. Я майже радію через те, що Джуді Дербін зламала ногу.
— А вона її зламала?
— Саме так. Я знаю, що вона справжній художник, і не з того радію, що вона зламала ногу, але ж як круто, що замість неї викладатиме Роберт Олівер!
— Що ви сказали? — Я кинула погляд у напрямку Роберта попри всі зусилля не робити цього. Тепер він стояв спиною до мене посеред групи студентів, вивищуючись над усіма більше, ніж на голову. Далеко, далеко, у протилежному кінці кімнати. — Викладатиме Роберт Олівер?
— Я почув, щойно дістався сюди серед дня. Не знаю, чи він уже тут. Дербін зламала ногу на пікніку — секретарка сказала мені, що сама чула, як тріщить кість. Складний перелом, багато роботи для хірургів, тому керівник семінару й зателефонував старому приятелю Роберту Оліверу. Можете повірити? Тобто нам пощастило. А Дербін — ні.
Навколо мене немов почала розкручуватися кіноплівка: Роберт Олівер разом з нами на природі, вказує кути освітлення, спрямовує перспективу на оті низькі сині пагорби далі від океану — ті, що я недавно повз них проїжджала. Чи бачимо ми їх з берега? У перший день мушу сказати йому «Ой, привіт — ви, напевно, мене не пам’ятаєте, але…» А потім маю цілий тиждень писати картини, а він знаходитиметься поряд, прогулюючись між нашими мольбертами. Я голосно зітхнула.
Френк виглядав розгубленим.
— Хіба вам не подобаються його роботи? Ну, зрозуміло, він традиціоналіст, але ж як він малює, Боже милий!
Від решти мене позбавили гучні удари дзвону ззовні їдальні — не інакше, сигнал до початку обіду, звуки, які маю чути двічі на день протягом п’яти днів; вони й досі лунають всередині мене, коли згадую. Всі посунули ближче до столів. Я ховалася за спиною Френка, доки не побачила, як Роберт влаштувався поряд зі своєю тісною групкою, наче бажав продовжити дискусію. Тоді я підштовхнула Френка до стільця якомога далі від Роберта з його іменитими колегами. Ми сіли разом і розкритикували обід, який був солідним і корисним для здоров’я, а на десерт подали пиріг з полуницею й каву. Подавали страви студенти коледжу або факультету мистецтв, майбутні художники, які (пояснив Френк) водночас працюють в університеті. Тому нам не було потреби стояти в черзі, тарілки ставили перед нами ці красиві юні створіння. Хтось навіть налив мені води, хоча я сама могла це зробити.