Поки ми обідали, Френк невпинно розповідав про свої заняття в коледжі, свою студентську виставку, своїх талановитих друзів, які роз’їхалися із Саванни до великих міст по всій країні.
— Джейсон зібрався до Чикаго — можливо, я завітаю до нього влітку наступного року. Кожному зрозуміло, що після Нью-Йорка Чикаго — найбільше місто для художника.
І далі в тому ж дусі. Слухати було нудно, але базікання Френка дозволяло мені приховувати свою ніяковість, а коли подали пиріг з полуницею, я вже була впевнена: попереду ще ціла ніч, перш ніж Роберт Олівер упізнає — чи ж не упізнає — мене. Відчувала поряд м’язисте плече Френка, його губи майже притискалися до мого вуха, він, напевно, хотів мені сказати: «Можливо, це тільки початок чогось більшого! Моя кімната розташована в кінці коридору чоловічого корпусу». Під час десерту керівник семінару — чоловік з круглою головою, на якій збереглося небагато сивого волосся, — підійшов до мікрофону в протилежному кінці каретного сараю. Він сказав, який радий бачити таку чудову групу учасників семінару, які ми талановиті, як важко було відмовляти іншим, хто теж подав заявки на участь — бо й вони гарні художники. («А до того ж, кожен вніс би свою платню за участь», — прошепотів Френк мені у вухо.)
Після виступу керівника всі підвелися з місць, ще кілька хвилин поблукали столовою кімнатою, поки студенти-офіціанти прибирали зі столів. Якась жінка в пурпуровій сукні повідомила нас із Френком, що зараз за стайнями влаштують феєрверк, тож усім потрібно зібратися там. Це традиція — у перший вечір влаштовувати феєрверк, пояснила вона, мов сама була тут уже безліч разів. Ми вийшли надвір, у темряву, я відчула знов запах океану, над головою сяяли зірки, а коли ми опинилися далі від будівель, із землі на небо вже дощем лилися барвисті вогні, іскри, осяваючи обличчя людей. За деревами на межі маєтку нічого було не видно, але мені здалося, що чую гуркіт океанських хвиль. У брошурі для учасників говорилося, що маєток розташований зовсім неподалік берега. Завтра побачу на власні очі. На деревах були розвішані паперові ліхтарики, немов ми прибули на велике свято.
На мене накотила несподівана хвиля надії: тут все повинно бути чарівним, участь у семінарі повинна загладити тривалий період утомливої й нудної роботи на викладацьких посадах у невеличких закладах низького рівня — одна в міському коледжі, друга в районному культурному центрі. Що повинно поєднати моє життя трудівниці й таємне життя вдома, з живописом і малюнками. Має покласти край моєму голоду по товариству колег-художників, голоду, який зріс незмірно з того часу, як закінчила університет. За кілька днів тут я зроблюся кращим живописцем, ніж будь-коли сподівалася. Навіть жартівливі й неприємні для мене коментарі Френка не могли затьмарити тієї надії.
— Справжня масовка, — сказав він і з цієї нагоди взяв мене за руку своїми впевненими пальцями, відтяг подалі від багаття, над яким клубочився дим.
Роберт Олівер стояв серед людей, старших віком: викладачів і тих, хто бував тут регулярно (я впізнала жінку в пурпуровій сукні), — також у недосяжності для диму, тримаючи в руці пляшку пива. На пляшці грали відблиски багаття, від чого вона світилася зсередини, мов топаз. Роберт слухав, що йому розповідає керівник семінару. Я пам’ятала той його прийом (а може, зовсім і не прийом): він завжди більше слухав, ніж говорив сам. У розмові майже з кожним Роберт змушений був трошки нахилятися, й від цього здавався дуже уважним слухачем — а слухаючи, відводив погляд убік або вгору, немов те, що промовляв співбесідник, надруковано на небі. На ньому був светр з відірваним наполовину коміром — мені здалося, що ми поділяємо любов до старих речей.
Я міркувала, чи не слід підійти ближче до багаття, в освітлений круг, щоб впасти Робертові в око, потім відкинула цю думку. Вже небагато часу залишається до завтрашньої ніяковості. «Так, так, я вас (не) пам’ятаю». Цікаво побачити, правда то чи ні. Френк простяг мені пляшку пива («Якщо не бажаєте чогось міцнішого»). Не бажала. Він тепер притискався до мого плеча, мого старого светра, й після того, як випила трошки пива, відчуття сильної руки, що тримає мою, вже не було неприємним. У світлі зірок бачила голову Роберта Олівера, його яскраві очі на мить зупинилися на язиках полум’я навпроти нас, жорстке волосся диявольськи настовбурчилося, а обличчя спокійне, задумливе. На обличчі було більше зморшок, ніж я пам’ятала, але ж йому має бути вже не менше сорока років. У кутках рота залягли глибокі складки, що зникали, коли він посміхався.