Аж ось він різко розвернувся у воді, ще швидше поплив до берега й вийшов, трохи затинаючись, однак рішуче. Вода стікала з нього, він важко дихав. На волоссі, яким поросло тіло, й густих мокрих кучерях блищали краплі. На березі Роберт нарешті помітив мене. У таку хвилину неможливо відвести погляд, навіть якщо захочеш, і зробити вигляд, начебто нічого не бачиш: як можна не помітити Посейдона, який виходить з океанських хвиль на берег? Як зробити вигляд, нібито займаєшся манікюром або зішкрібаєш слимаків з каміння? Я так і залишилася сидіти, втративши дар мови, прикута до місця, нещасна. Але майнула думка: яка шкода, що не можу зараз намалювати цю сцену — типова думка; тепер, коли набула певного досвіду, мені такі думки приходять у голову нечасто. Він зупинився, якусь мить уважно роздивлявся мене, дещо здивований, але не зробив жодної спроби прикритися.
— Привіт, — сказав насторожено, підозріло, можливо, й не без втіхи.
— Привіт, — відгукнулась я, наскільки могла спокійно. — Прошу пробачення.
— Дурниці, немає за що вибачатися. — Він потягнувся за своїми речами, розкиданими на гальці пляжу й витерся насухо футболкою — зберігаючи певну пристойність, але без поспіху, потім натяг штани й взув жовті оксфордські черевики. Наблизився.
— Вибачте, якщо це я вас налякав. — Стояв, мене роздивляючись, і я побачила в його очах той вираз, якого саме боялася — впізнання наполовину. З душевною мукою бачила, що він не може пов’язати мене з певною особою.
— Ще гірше те, що ми колись були знайомі, — це прозвучало гостріше, брутальніше, ніж я того бажала.
Він схилив голову набік, начебто земля могла підказати йому, як мене звуть і що він повинен про мене пам’ятати.
— Прошу пробачення, — сказав він нарешті. — Мені дуже соромно, але, будь ласка, нагадайте мені.
— О, це неважко. — Я карала його в будь-якому разі, тому що дивилася на нього згори вниз. — Я ж розумію, що у вас мільйон студентів. Колись давно я була однією з ваших студенток у коледжі Барнетт, усього один семестр. «Візуальне розуміння». Але ви дійсно підштовхнули мене до мистецтва, тому я завжди бажала подякувати вам.
Тепер Роберт дивився на мене дуже пильно, не приховуючи того, що намагається уявити, як я виглядала замолоду — чемніша людина спробувала б не показувати цього відверто.
— Стривайте! — Я стояла й чекала. — Ми ж з вами якось поснідали разом, правда? Щось пригадую. Але волосся…
— Цілком вірно. Воно було іншого кольору, білявого. Я пофарбувала його, бо набридло, що люди звертають увагу лише на волосся, й ні на що більше.
— Так, перепрошую. Тепер я згадав. Вас звуть…
— Мері Бертисон, — сказала я й простягла руку, тому що зараз він був одягнений.
— Приємно бачити вас знову. Роберт Олівер.
Я більше не була його студенткою — принаймні, не буду ще до десятої години цього ранку.
— Я знаю, як вас звати, — відказала я з іронією. Він засміявся.
— А що ви робите тут?
— Беру уроки пейзажного живопису, — відповіла я. — Тільки не знала, що ці уроки вестимете саме ви.
— Так, то була несподіванка і для мене. — Тепер він тер голову обома руками, немов шкодуючи, що не взяв рушника. — Але яка приємна випадковість! Тепер маю нагоду побачити, як ви просуваєтесь уперед.
— Якщо не брати до уваги, що ви не пригадаєте моїх колишніх робіт, щоб порівнювати, — зауважила я, і він знову засміявся. Ось і розрядка ситуації, яка втратила напруженість, не викликала ніяковості — Роберт сміявся, як дитина. Я пригадала тепер, як він жестикулює рукою, як вигинаються його губи, бачила зблизька немовби виліплене рукою скульптора обличчя, його принадність, яка приваблювала тим більше, що була цілком природною — неначе він позичив то тіло, й воно виявилося гарним, хоча він поводився з ним, як з будь-якою позиченою річчю, не дуже дбайливо. Ми повільно поверталися до маєтку разом, а коли стежка надто звужувалася, він крокував попереду (зовсім не джентльмен), що мене заспокоювало: не довелось відчувати спиною його погляд і вгадувати, з яким виразом він на мене поглядає. Ми дісталися краю галявини перед особняком, на траві виблискувала роса, люди поспішали на сніданок, і я збагнула, що потрібно до них приєднатися.