Мусив задовольнитися цим. Вона дивилась мені прямо у вічі. Обличчя ясне, доброзичливе. Можливо, те, що я бачив на цьому обличчі, й була любов, яку вона колись відчувала до Роберта. Ще ніколи я не зустрічав людини, що так вражала б мене, як ця дівчина, яка пильно роздивлялася картини в музеї, їла, немов добре вихований чоловік, а волосся причісувала, наче німфа. Можна було порівняти її хіба що з єдиною жінкою, про яку мені було відомо лише зі старих листів і живописних полотен, написаних Олів’є Віньйо і Робертом Олівером. Однак я здатен був зрозуміти, чому Роберт, охоплений любов’ю до мертвої жінки, покохав (як умів) цю живу жінку.
Я хотів сказати Мері, що шкодую про той біль, який вчувався в її словах, але не знав, як сказати це в такий спосіб, щоб не видаватися їй покровителем. Тож сидів і просто дивися на неї — з усією ніжністю, на яку лише здатен. До того ж з її манери: як допила каву, як почала розшукувати свою куртку, — було ясно, що обід, наш наблизився до кінця. Але залишалося ще одне не вирішене досі питання, і я мусив поміркувати, як до нього підійти.
— Я розпитував адміністратора, в готелі є вільні номери. Був би радий…
— Ні, ні. — Вона поклала під тарілку дві банкноти й підвелася з місця. — На Двадцять восьмій вулиці мешкає моя подруга, вона вже чекає на мене, я зателефонувала їй заздалегідь. Я прийду до готелю завтра, скажімо, о дев’ятій ранку.
— Гаразд. Можемо випити кави й вирушити до музею.
— Домовилися. А це для вас. — Мері витягла із сумочки й простягла мені товстий конверт, цього разу такий великий і важкий, неначе в ньому, крім паперів, містилася ціла книжка.
Тепер вона була вже готова, і я також підвівся на ноги. З цією молодою жінкою було нелегко. Я навіть назвав би її колючою, якби вона не була такою витонченою, а ще — якби вона в цю хвилину не посміхалася трохи. На мій подив, вона обперлася на мою руку, потяглася й поцілувала мене в щоку. Ми були майже одного росту. А губи в неї виявилися теплими й м’якими.
Я повернувся до свого номера ще досить рано, і весь вечір був у моєму розпорядженні. Можна зателефонувати єдиному старому другу, який мешкає у Нью-Йорку — Алану Ґлікману. Ми дружили ще в школі й досі не втрачали зв’язку, здебільшого телефонували один одному рази два-три на рік; мені подобалося його гостре почуття гумору. Однак заздалегідь я його не попередив, а тепер він, напевно, заклопотаний своїми справами. Крім того, на краю мого ліжка лежав пакунок, що я його отримав від Мері. Піти самому й залишити цей пакунок тут — нехай і на декілька годин — було все одно, що кинути напризволяще живу людину.
Я сів, відкрив конверт і витяг стосик аркушів з надрукованим на них текстом, а також тоненьку книжку в паперовій обкладинці — там містилися кольорові репродукції картин. З розповіддю Мері в руках я влаштувався поперек ліжка. Двері були зачинені, штори запнуті, але я відчував присутність у номері інших людей та їхніх пристрастей — таких реальних, що міг би доторкнутися до них рукою.
Розділ 61
За сніданком до мене підійшов Френк.
— Приготувалися? — запитав він, намагаючись не впустити тацю з двома чашками вівсяних пластівців, тарілкою варених яєць і трьома склянками апельсинового соку. Вранці ми були на самообслуговуванні — демократія. Я знайшла собі освітлений сонцем куточок і пила вже другу філіжанку кави, доїдаючи яєчню, а Роберта Олівера ніде не було видно. Можливо, він не снідає?
— До чого?
— До першого дня занять. — Френк поставив тацю на стіл, не запитуючи, потрібна мені його компанія чи ні.
— Сідайте, будь ласка, — запросила я. — Мені якраз бракувало товариства в цьому прекрасному, але самотньому місці.
Він посміхнувся, вочевидь задоволений моєю насмішкуватістю. Чому я вирішила, що на нього справить враження мій сарказм? Волосся спереду в нього було розділене на два гостренькі жмутки, одягнений він був у сіруваті джинси, легкий светр та вицвілі кеди, на шиї — намисто з червоних та синіх намистин. Френк нахилився до своїх пластівців. Попри молодість він був довершеним, і сам був у цьому впевнений. Я уявила, як він виглядатиме в шістдесят п’ять років: худорлявий, з вузлуватими руками, вкритими мозолями, а можливо, й з татуїровкою на зморшках.
— Перший день має бути довгим, — зауважив він. — Ось чому я спитав, чи ви до цього готові. Мені сказали, що Олівер змусить нас працювати багато годин поспіль. Він наполегливий.
— Але в нас практика пейзажного живопису, — сказала я, намагаючись повернутися до кави, — а не тренування з футболу.