— Правду сказати, не впевнений, — заперечив Френк, наминаючи сніданок. — Я про нього багато чув. Він взагалі не відпочиває. Зробив собі ім’я як портретист, проте зараз він захопився пейзажним живописом. Увесь час проводить на природі, мов звір.
— Або як Моне, — підказала я й одразу про це пошкодувала. Френк уникав дивитися на мене, нібито я почала колупатися в носі.
— Моне? — пробурмотів він, і я почула в його голосі відразу й розгубленість, хоча рот у нього й був напханий. Закінчували сніданок ми у мовчанці, яку не можна назвати дружньою.
Зі схилу пагорба, де Роберт Олівер влаштував нам перше завдання, відкривався чудовий краєвид: океан і скелясті острівці, які становили частину заповідника. Я навіть здивувалася, як він зумів розшукати куточок з такою мальовничою панорамою. Роберт устромив у землю ніжки свого мольберта. Ми всі зібралися купою біля нього — хто тримав приладдя в руках, хто кинув його на траву, — спостерігаючи, як він робить демонстраційний начерк, показуючи, що перш за все потрібно зосередитися на формі, не розмірковуючи до певного часу, яким змістом наповнено цю форму; потім виклав свої міркування щодо підбору кольорів. Нам потрібний сіруватий для передачі землі, сказав він, тому що тоді можна відтворити ясне холодне світло, яке нас оточує, але під стовбурами дерев, травою, навіть біля води потрібні тепліші брунатні відтінки.
Уранці ми спершу зустрілися в аудиторії, але його вступ був вельми лаконічним:
— Ви всі дипломовані художники, маєте практику, тому я не бачу сенсу багато розмовляти. Давайте підемо на природу й побачимо, що можемо робити, а потім розберемо композицію, коли матимемо картини, на які можна поглянути.
Після цього я була тільки рада піти на природу. Ми дісталися до цього куточка автобусом, а від стоянки — пішки, крізь ліс, несучи із собою приладдя. Організатори подбали про нас і дали сандвічі й яблука із собою, лишалося сподіватися, що сьогодні не піде дощ.
Тепер я багато пригадувала про Роберта Олівера, стоячи досить близько, аби бачити, як він малює, але досить далеко, щоб не видаватися набридливою. Я впізнала його пристрасний наголос на формі, глибоку переконливість, з якою він наказував не звертати уваги на будь-що інше, крім геометрії, доки не зможемо передати її з точністю. Впізнала звичку відхилятися назад, переносячи вагу на п’яти, коли він кожні кілька хвилин перевіряв власну роботу, а потім знову схилявся над мольбертом. Помітила, що так чи інакше він розмовляв з кожним слухачем; у нього, як ніколи, виявився талант невимушеної гостинності, немов викладав він не в аудиторії, а у власній їдальні, а ми всі були гостями за його столом. Це надзвичайно притягувало до нього, й решта слухачів, здається, одразу захопилася ним, довірливо скупчившись навколо його мольберта. Він указував на окремі елементи краєвиду й пояснював, яких форм вони мають набути на полотні, потім робив попередній начерк тих елементів і починав накладати фарби — здебільшого палену умбру, темно-коричневу акварель.
На схилі вистачало рівного місця для шести осіб, які могли встановити мольберти й стояти вільно; усі ми витратили певний час на те, щоб розшукати «свій» краєвид. Насправді помилитися було важко: куди не обернися — всюди вдосталь мальовничих краєвидів, які варто змалювати. Я врешті зупинила увагу на алеї смерек, які спускалися до самого берега, майже до краю води; далеко справа бовванів острів Іль-де-Рош, а зліва небокрай зливався з водами океану. Втім, такому виду бракувало рівноваги, тому я дещо обернула мольберт і вловила зліва куточок берега в рамі вічнозелених дерев — це мало зробити мою картину цікавішою.
Щойно я вибрала собі місце, Френк тут же встановив свій мольберт поряд з моїм, нібито я його запрошувала і вважаю за честь бути в його товаристві. Деякі інші слухачі здавалися мені досить приємними. Вони були мого віку або дещо старшими, переважно жінки — через це Френк був схожим на підлітка-вундеркінда. З двома жінками ми розговорилися ще в автобусі; вони сказали, що знайомі одна з одною, тому що були разом на семінарі в Санта-Фе. Вони влаштувалися на схилі нижче й обмінювалися порадами, які кольори краще підбирати. Був іще дуже сором’язливий немолодий чоловік, про якого Френк мені пошепки сказав, що минулого року той виставлявся у коледжі Уїльямс. Цей чоловік влаштувався неподалік нас і почав робити начерк не олівцями, а одразу фарбами.
Френк мало того, що поставив свій мольберт поруч з моїм, але й спрямував його майже так само. Мене дратувало, що пейзаж на наших полотнах буде майже однаковий, тож у змагання вступала майстерність кожного з нас. Добре хоч, він одразу заглибився в роботу — напевно, не набридатиме мені. На палітрі в нього вже були приготовані основні фарби, а графітовим олівцем він замальовував абрис далекого острова й край води на першому плані. Працював швидко, впевнено, м’язи на стрункій спині рухались під сорочкою у плавному ритмі.