Вони прощаються, нарешті, й Беатриса заспокоюється. Жільбер цілує й тисне їй руку, просить Іва передати вітання його дядькові.
Розділ 64
Як би мені хотілося розповісти, що з того дня ми з Робертом Олівером зробилися справжніми друзями, що він був моїм наставником, давав мені розумні поради й пропагував моє мистецтво, що він допомагав мені робити кар’єру в живописі, а я в свою чергу була в захваті від його картин, і все йшло добропристойно, допоки він не помер у віці вісімдесяти трьох років, залишивши мені у спадщину дві свої роботи. Втім, нічого такого не трапилося: Роберт і досі живісінький, а наше дивне спільне з ним життя минуло й залишилося позаду. Не уявляю, чи багато з того, що було між нами, він пам’ятає досі. Якби мала вгадувати, то сказала б: не все, не нічого, а так — дещо. Здогадуюсь, що він трохи пам’ятає мене, трохи — нас разом, а решту змив час, як повінь змиває верхній шар ґрунту. Якби він пам’ятав усе-усе, ввібрав у себе, у самісіньке серце, як зробила я, то наразі не мала б розповідати про наше життя психіатру, який його лікує, — взагалі жодному психіатру, тому що Роберт, напевно, не був би божевільним. Можна використати це слово — божевільний? Він і раніше був божевільним у тому сенсі, що не був схожим на інших, через це я й закохалася в нього.
Увечері після тієї першої вправи з пейзажу, на обіді, я сіла поряд з Робертом. Френк, зрозуміло, сів поряд зі мною, у своїй розстебнутій сорочці; мені хотілося сказати йому, щоб застебнувся й так ходив завжди. Роберт багато розмовляв із сусідкою з іншого боку, поважною старенькою викладачкою, але мало не щохвилини обертався й посміхався до мене, здебільшого дещо відсторонено, а одного разу — прямо; це мене приголомшило, потім тільки збагнула, що він дивився водночас і на Френка. Здається, йому сподобалося, як Френк передав на своєму полотні воду й виднокруг — краще, ніж це зробила я. Що ж, якщо Френк гадає, нібито може випередити мене в живописі — в очах Роберта, — він жорстоко помиляється. Це я собі так пообіцяла, слухаючи, як Френк, мало не лігши на моє плече, намагається заволодіти Робертовою увагою. Коли Френк закінчив свої вихваляння у формі запитань про технічні проблеми, Роберт знов обернувся до мене — врешті-решт, я ж була майже під його підборіддям. Доторкнувся до мого плеча.
— Щось ви мовчите й мовчите, — сказав і посміхнувся.
— Френк робить багато галасу, — відповіла я ледь чутно. Збиралася сказати це вголос, аби й Френка провчити, але голос мій хрипів і лунав тихо, немов розрахований на те, щоб його почув лише Роберт Олівер. Він подивився на мене зверху вниз — Роберт, як я вже казала, майже на всіх так дивиться. Вибачте, що вживаю заяложений вислів, але наші очі зустрілися. Вони зустрілися вперше за весь час нашого знайомства — щоправда, у цьому знайомстві була перерва в багато років.
— Він же тільки-тільки розпочинає свою кар’єру, — відповів Роберт, від чого мені полегшало. — А ви краще розкажіть мені, як просуваються ваші справи. Ви вчилися на факультеті мистецтв?
— Навчалася, — сказала я. Щоб він чув мене краще, я схилилася мало не до самого його вуха, порослого м’якими чорними волосками.
— Це погано, — сказав він, трохи притишуючи свій гучний голос.
— Там було зовсім не погано, — зізналась я. — У глибині душі мені дуже подобалося.
Він обернувся обличчям до мене. Я відчувала, що небезпечно дивитися йому прямо у вічі, тому що він набагато яскравіший, ніж звичайні люди. Він сміявся; зуби у нього великі, міцні, але почали жовтіти — вік, нічого не зробиш. Було так чудово, що він через такі речі не бентежився — навіть не усвідомлював, що зуби в нього жовтіють. Френк, ще не досягши тридцяти, почне відбілювати свої рази два на місяць. У цьому світі повно Френків, а повинно бути куди більше Робертів Оліверів.