Я допивала чай, а Роберт вже підвівся з-за столу, випрямився на весь зріст, його стегна в заяложених джинсах були поряд з моїм обличчям. Він сказав усім «до побачення». Скоріше за все, на нього чекають власні справи — наприклад, нова картина. Мене розсердило, що Френк пішов за Робертом, повертаючи в усі боки свій чеканний профіль і весь час розповідаючи щось Роберту на вухо. Принаймні, Френк через це не зможе йти за мною, ще більше розстібаючи сорочку або пропонуючи мені прогулятися в лісі. Міркуючи про це, я відчула себе на мить самотньою, покинутою одразу двома чоловіками, й спробувала переконати себе у власній незалежності, у романтиці того, щоб залишатися на самоті з собою. Врешті-решт, піду собі малювати замість того, щоб відштовхувати від себе Френка або залучати до себе Роберта Олівера. Буду малювати! Я приїхала сюди задля того, щоб ефективно використовувати час, щоб надати собі нового творчого поштовху, щоб насолодитися цією крапелькою перепочинку від щоденної роботи — тож до біса всіх чоловіків!
Так воно вийшло, що Роберт знайшов-таки мене в гаражі. Був уже такий пізній час, що двоє чи троє інших художників, які працювали в різних куточках великого, вкритого пліснявою, приміщення, вже склали свої речі й пішли спати. Я залишилась, але мені вже паморочилося в голові, замість блакитного я бачила зелене, квапилася додати жовтого, потім зішкрібала й казала собі, що вже час припиняти роботу. Я принесла зі свого стійла в стайні чисте полотно й на ньому переробила пейзаж, виконаний у другій половині дня, внісши до нього деякі зміни. Пригадала маргаритки, що ховалися в траві, тому при денному світлі я їх не помітила одразу; знайшла їм місце на першому плані, на схилі. Намагалася добитися, щоб вони немовби плавали серед трави, натомість вони скоріше тонули. Була й інша відмінність від першого варіанта. Коли Роберт увійшов й зачинив за собою двері, я вже так стомилася, розбираючись в усіх зроблених змінах, що він видався мені втіленням тих мрій, які не відпускали мене за обідом, мого бажання, щоб він з’явився саме тут. Насправді я про нього й думати забула, хоча десь підсвідомо він був зі мною весь час. Коротко кажучи, сама не знаю — тож, коли він з’явився, я дивилась на нього й не бачила.
Він стояв переді мною, схрестивши руки, й посміхався.
— Ви ще не лягали. Працюєте для майбутньої виставки?
Я випросталася, вдивляючись у нього. Він не був для мене реальним, а світильники під стелею, що гойдалися в моїх очах, оточували Роберта чимось наче німб. Мимоволі подумала, що він схожий на архангела з середньовічних триптихів, більший розмірами за людину, з довгим кучерявим волоссям, із золотим німбом навколо, а великі крила складені, щоб не заважали. І приніс він якесь пророцтво з небес. Крила дуже пасували б до його вицвілого золотавого одягу, блискучого чорного волосся, оливкового кольору очей — а якби в Роберта були крила, вони мали бути величезними. Я відчувала, що знаходжуся десь поза межами історії й цивілізованості, на кам’янистому краю світу, який був надто людським, щоб бути реальним — або ж надто реальним, аби бути людським. У моїх відчуттях залишилися тільки я сама, мольберт з картиною (вже не бажала, щоб Роберт на неї поглянув) і цей височенний кучерявий чоловік, який стояв за три кроки від мене.
— Ти янгол? — запитала, й одразу відчула, що це прозвучало фальшиво, недоречно.
Але він почухав підборіддя, яке вже вкрилося чорною щетиною, й розсміявся.
— До янгола мені далеко. Я вас налякав?
Я похитала головою.
— Якусь мить від вас ішло світло, немовби ви одягнені в золото.
Йому вистачило люб’язності вдати, нібито засоромився — а може, то насправді так було.
— З мене поганий янгол, з якого боку не подивись.
Я примусила себе розсміятися.
— Тоді, значить, я перевтомилася.
— Можна поглянути? — Він підійшов ближче — не так до мене, як до мольберта. Я вже не могла відмовити йому, надто пізно. Роберт зайшов мені за спину, а я намагалася не обертатись і не дивитися на вираз його обличчя, але нічого не змогла із собою вдіяти. Він постояв, подивився на мій пейзаж, раптом обличчя в нього зробилося суворим. Схрещені перед тим руки впали вздовж тіла.
— Навіщо ви додали ці фігури?
— Не знаю, — відповіла я тремтячим голосом. — Мені сподобалося, як у вас.
— А ви не подумали, що вони можуть належати мені?
У його голосі, як мені здалося, промайнули погрозливі нотки — утім, я не впевнена. Його запитання було дещо чудернацьким, але я в першу чергу відчувала власну дурість, із глибини піднімалися до очей дурні сльози, хоча наразі я ще їх втримувала. Він що, дійсно збирається мені докоряти? Я опанувала себе.