— Хіба щось може належати виключно одному митцю?
Обличчя Роберта було темним від гніву, але в той же час живим, бо моє запитання його зацікавило. Я тоді ще була досить молодою і не уявляла, як люди здатні удавати, немов зацікавлені чимось, крім себе самих.
— Напевно, ні, — зрештою відповів Роберт. — Ви маєте рацію. Просто я звик до того, що ці образи належать мені, тому що я живу з ними так довго.
Умить я повернулася думками на багато років назад, до студмістечка: певною мірою, то була та сама розмова, зараз я запитаю його, хто та жінка на його полотнах, а він відповість: «Якби я тільки знав, хто вона!»
Натомість я взяла його за руку — можливо, надто сміливо з мого боку.
— Пам’ятаєте, одного разу ми вже про це розмовляли?
— Правда? — Він був похмурим.
— Правда. На лужку в коледжі Барнетт, коли я ще навчалася там, а ви виставили той портрет жінки — за спиною в неї висіло дзеркало.
— То вам цікаво, чи це не та сама жінка?
— Саме це мені й цікаво.
Світло у великому приміщенні студії різало очі, а тіло моє аж гуло від утоми, пізнього часу й близькості цього дивного чоловіка, який приваблював мене за минулі роки дедалі більше. Мені майже не вірилося, що після стількох років, стількох подій в моєму власному житті, він все ще існує й навіть повернувся знов у моє життя. А він тим часом грізно дивився на мене.
— А навіщо вам?
Я завагалася. Багато чого могла 6 відповісти, проте недоречність цього часу й місця, нереальність усього, що оточувало нас, створювали враження, нібито немає майбуття, ніщо не матиме жодних наслідків. І я сказала не те, про що міркувала, а те, що лежало в мене на серці.
— Інтуїція мені підказує, — повільно вимовила я, — якби я знала, чому стільки років ви все ще малюєте ту саму жінку, то я б зрозуміла вас самого. Збагнула б, хто ви.
Мої слова лунали в приміщенні, я відчувала всю зухвалість того, що сказала, й мала б розгубитися й засоромитися — але чого не було, того не було. Роберт Олівер закляк на місці, не зводячи з мене погляду, неначе слухав лише для того, щоб побачити мою реакцію на його заяву. Проте жодної заяви він не робив, просто стояв і мовчав. Я навіть здалася собі в ту мить вищою на зріст за нього, принаймні, досить високою, щоб торкнутися його підборіддя. Нарешті він замість відповісти погладив моє волосся. Взяв великий локон, що лежав на плечі, й розгладив самими кінчиками пальців, майже не торкаючись мене.
Щось мов штовхнуло мене зсередини: то був звичний жест Мазі. Я згадала материні руки, тепер вже такі старі — а коли я була ще підлітком, вони гладили моє волосся й мати говорила, яке воно блискуче, шовкове, ніжне, а потім лагідно відпускала мої локони. Правду кажучи, то був її найласкавіший жест, мовчазне прохання пробачити їй всі жорсткі вимоги, тиск, проти якого я повставала, й ми сперечалися, доки не втрачали голос. Я стояла не ворухнувшись, боячись, що можу затремтіти, і сподіваючись, що Роберт не буде гладити мене далі — тоді я точно затремтіла б відверто, з голови до ніг. А він підвів обидві руки й закинув моє волосся назад, пригладив його за плечима, немов готував мене для портрету. Обличчя в нього було задумливе, сумне й здивоване. Потім знову опустив руки й постояв так трохи, наче збирався щось сказати. Потім різко розвернувся й пішов геть. Зі спини виглядав великим і рішучим; двері зачинив повільно, чемно; ані слова на прощання.
Коли він зник, я помила пензлі, поставила в куток мольберт, вимкнула сяючі лампи й пішла зі студії. Ніч пахла густою росою.
У небі ще яскраво сяяли зірки — напевно, у Вашингтоні цих зірок не бачити. У темряві я перекинула наперед свої кучері й поцілувала їх — там, де торкалися його руки.
Розділ 65
Нарешті, одного погожого весняного дня вони відвідали Салон. Пішли всі разом: вона, Олів’є, Ів, — хоча пізніше вона повернеться сюди вдвох з Олів’є, тримаючи його під руку своєю рукою в тонкій рукавичці, щоб подивитися на їхні картини, які висять у різних залах. Вони відвідували Салон і в попередні роки, але це перший раз (із двох, як виявиться), коли Беатриса дивиться на власну картину, серед сотень інших, які вкривають усі стіни. Вона знайома з ритуалом відвідин Салону, проте сьогодні все видається іншим, ніж зазвичай: кожний із сотень відвідувачів у переповнених залах міг бачити її роботу, ковзнувши по картині з байдужістю або вдивляючись у полотно з симпатією, а може, насупившись, тому що знайшов там якісь вади. Тепер натовп для неї — то не суцільна кольорова пляма з модного вбрання, а окремі люди, й кожен міг судити про її роботу.