Ось що значить, думає Беатриса, бути художником, який пише для глядачів, виставляти свої картини в Салоні. Вона радіє, що подала картину під вигаданим іменем. Повз її картину, напевно, проходили члени кабінету міністрів, можливо, мсьє Мане й колишній її вчитель, Ламель. Сьогодні на ній новенька сукня й капелюшок, усе — перлисто-сірого кольору, сукня облямована вузькою темно-червоною стрічкою, маленький капелюшок нависає над лобом, а вузькі червоні стрічки спадають на спину. Волосся під капелюшком завите тугими локонами, талію стягує тугий корсет, спідниця ззаду спускається донизу каскадом тугих хвиль, а пруг тягнеться за нею по підлозі. В очах Олів’є вона бачить щире захоплення, в них проглядає той самий юнак. Вона вдячна небесам, що Ів затримався перед якоюсь картиною, стискаючи обома руками свій циліндр.
То був день її слави, але вночі до неї повертається зловісний сон: вона на барикаді. Вона спізнилась, і дружина Олів’є спливає кров’ю в неї на руках. Олів’є вона про цей сон не напише, але Ів чув її стогони. За декілька днів він наполягає на тому, щоб Беатриса побувала в лікаря, тому що вона знервована, бліда. Лікар радить їй пити чай, через день їсти біфштекс, а за другим сніданком випивати келих червоного вина. Нічний кошмар повторюється ще кілька разів, й Ів повідомляє: він вирішив, що їй необхідно поїхати на відпочинок до Нормандії, на узбережжя, яке вони так полюбляють.
Тепер вони сидять у її маленькому будуарі, де вона спочивала весь вечір з книжкою в руках. Еме запалила камін. Ів наполягає на її подорожі до Нормандії — який сенс у тому, щоб і далі виснажувати себе господарчими клопотами, коли вона нездужає? З того виразу занепокоєності, який написаний на обличчі Іва, з мішків під його очима Беатриса робить висновок: з відмовою він нізащо не погодиться. Він наділений рішучістю, силою волі, любов’ю до порядку, завдяки чому зробив успішну кар’єру й пережив усі потрясіння, які не раз і не двічі порушували мирне життя Парижа. Останнім часом вона припинила розшукувати в його обличчі риси того чоловіка, якого знала багато років, яким захоплювалася: рішучі сірі очі, вигляд людини, що досягла певного достатку, на подив м’який рот, густу рудувату бороду. Вже давно вона не помічала, яке в нього молоде обличчя — можливо, просто від того, що він досяг розквіту життя, як і вона (Ів старший за неї на шість років). Беатриса закриває книжку й запитує:
— А як тобі вдасться залишити свою роботу?
Ів вичищає щіткою брюки на колінах: заради бесіди він не пішов перевдягтися до обіду, й паризький пил все ще вкриває його одяг. Її крісла, оббиті блакитно-білою тканиною, для нього дещо замалі.
— Мені поїхати разом з тобою не вдасться, — промовляє він із жалем. — Я б не заперечував проти того, щоб і самому трохи перепочити, але саме зараз просити про відпустку неможливо, тому що вступають до ладу нові поштові відділення. Я попросив Олів’є, щоб він поїхав з тобою.
Вона примушує себе помовчати хвилину, але в душі здіймається буря. Невже життя приготувало їй таке випробування? Вона розмірковує, чи не сказати Іву, що її нервовий стан спричинений саме історією життя його дядька, але не може зрадити тієї довіри, яку покладає на неї Олів’є. Крім того, Ів просто не збагне, як любов однієї людини здатна викликати кошмари в іншої. Нарешті вона вимовляє:
— А хіба це не завдасть йому зайвого клопоту?
— О! Він спочатку вагався, але я натиснув на нього як слід, а йому ж відомо, яким я буду вдячним, якщо на твої щічки повернеться живий колір.
Між ними висить невимовлена думка про те, що вони ще здатні народити дитину, й про те, що Ів весь час надто заклопотаний у справах або надто стомлений, тож вони не кохалися вже кілька місяців. Можливо, гадає вона, Ів бажає почати їхнє подружнє життя спочатку, але хоче, щоб перед тим вона одужала?
— Мені шкода, люба, якщо ти розчарована, але я дійсно не можу зараз залишити справи. — Він складає руки на коліні, вигляд у нього стурбований. — Тобі поїздка піде на користь, до того ж, якщо занудьгуєш, можна обмежитися двома тижнями.
— А як же тато?
Ів хитає головою.
— Ми з ним чудово влаштуємося, а піклуватимуться про нас обох слуги.
Значить, це доля, її не уникнути. Вона знову бачить барикаду, за якою схиляється приголомшений горем Олів’є, чиє волосся ще не посивіло. Що ж, Беатриса піде їм назустріч, якщо цього вимагає життя. Раніше вона не розуміла кохання, попри всі старання ділової людини, яка сидить зараз перед нею. Беатриса посміхається до чоловіка, зібравши в кулак усю волю й приготувавшись до найгіршого. Якщо доля визначила так, Беатриса принаймні буде послідовною.