За обідом ситуація погіршилася: Роберт увійшов до переповненої їдальні вже після мене, ковзнув поглядом по моєму столику й відшукував, здається, місце для себе якомога далі від мене. Після обіду на дворі запалили багаття, всі пили пиво, розмовляли, сміялися з помітною невимушеністю, мов зробилися вже близькими друзями. А що здобула я? Вешталася разом з Френком Неперевершеним, сиділа у своїй кімнаті наодинці з собою, уникала геніального вчителя, про якого весь час мріяла — а могла тим часом знайти тут собі друзів. Я міркувала, чи не варто заприятелювати з однією з жінок, що сподобалися мені в нашій групі, принести пива, сісти разом на садовій лаві та й послухати про її життя вдома, про університет, у якому вона навчалася й де пройшла її перша групова виставка, про її чоловіка — чим він займається. Ні, це мене не приваблювало. Я пробігла по натовпу поглядом і розшукала кучеряву голову Роберта: він вивищувався над купкою людей, серед яких було двоє з нашої групи, хоча на цей раз Френк не приклеївся до Роберта, й це мені сподобалося. Я прихопила свій светр і попленталася до своєї стайні, до ліжка, до книги — напевно, в компанії Ісака Ньютона цікавіше, ніж серед усіх цих людей, яким весело разом. А якщо я посплю більше трьох годин, то й сама буду куди веселішою.
Стайні стояли порожні, ряди дверей крихітних спалень зачинені, крім моєї, тому що я її, напевно, залишила відчиненою.
Це необережно, хоча гаманець був зі мною, у кишені джинсів, а про решту речей я не турбувалася. Тут взагалі мало хто замикав двері на ключ. Я увійшла, ледь жива, й мимоволі зойкнула: на краєчку мого ліжка сидів Френк, у чистій білій сорочці, розстебнутій до пояса, джинсах, на шиї — коралі з важких коричневих намистин, які дуже нагадували мої власні. В руці він тримав альбом для замальовок і, схилившись, потирав великим пальцем щойно зроблений малюнок, розмиваючи лінії. Засмага в нього була така, що перехоплювало подих, м’язи на грудях трохи напружені. Ще мить він зосереджено потирав малюнок, потім підвів очі й посміхнувся. Я утрималася від того, щоб уперти руки в боки.
— Якого біса ви тут робите?
— Ой, не треба так, — він усміхнувся мені й відклав свій альбом. — Ти вже скільки днів уникаєш мене!
— Можу покликати адміністрацію, й вас виженуть звідси.
Він надав обличчю вираз більшої зосередженості.
— Але ж ти цього не зробиш. Ти поклала на мене око так само, як і я на тебе, тож не треба мене залякувати.
— Я зовсім не залякую. Гадаю, правильно сказати: «не звертаю уваги». Я не звертаю на вас уваги, а ви до цього, напевно, не звикли.
— Гадаєш, я не усвідомлюю, що я розбещений хлопець? — Френк схилив набік свою красиву біляву голову й дивився на мене. — А ти яка? — Посмішка в нього була заразлива, й це мене дратувало. Я схрестила руки на грудях. — Ти теж розбещена?
— Якби ви не були розбещеним хлопчиком, то, звісно, не з’явилися б тут у такий недоречний спосіб.
— Годі, — повторив він. — Ти ж сама не розмірковуєш отак: що доречно, що недоречно. Все одно, я прийшов не для того, щоб пом’яти твої кістки. Просто мені здається, що ми могли б бути друзями. Мені здається, що ти могла б поговорити зі мною в чотири ока, коли не потрібно хизуватися перед іншими.
Я бажала розірвати його на шматки, тільки не знала, з чого почати.
— Хизуватися? Я ніколи ще не бачила жодної людини, настільки заклопотаної власним іміджем, як ти, юначе.
— Еге, тепер можна побачити, якого ти кольору насправді. Снобів не любиш. Це добре. Врешті-решт, ти ж сама вчилася на факультеті мистецтв, і я знаю, на якому саме. Непоганий факультет! — Він знов усміхнувся й показав мені свій альбом. — Бачиш, я намагався намалювати автопортрет, дивлячись у твоє дзеркало. Якраз доводив справу до кінця, коли ти ввійшла. То що — хіба я хизуюся?
Мимовільно я поглянула на малюнок. Там було задумливе, спокійне обличчя розумної людини — обличчя, в якому я б не впізнала того Френка, якого досі бачила. І малюнок майстерний.
— Тіні погано накладені, — сказала я вголос. — А рот завеликий.
— Великий — це добре.