— Геть з мого ліжка, пане добродію, — наказала я йому.
— Спершу підійди й поцілуй мене.
Потрібно було дати йому ляпаса, але я засміялася.
— Я ж тобі в матері годжусь!
— Неправда, — заперечив він. Відклав альбом далі, підвівся на ноги (він на зріст і завширшки був такий само, як і я) й поклав руки мені на плечі притискаючи до стіни — такому він навчився з голлівудських фільмів. — Ти молода, красива, ти повинна припинити сердитися, а замість того трохи розважитися. Тут же товариство людей мистецтва!
— Дитинко, я повинна була б викинути тебе із цього товариства!
— Давай підрахуємо — на скільки років ти старша за мене? На вісім? На п’ять? А така поважна! — Він почав гладити мою щоку, так що полум’я перекинулося в мене з плеча до самого волосся. — Тобі що, подобається уявляти себе самодостатньою чи, може, подобається спати самій у цьому стійлі?
— Як би не було, а чоловікам сюди вхід заборонений, — відказала я, прибираючи його руку, яка знову була почала гладити мої скроні. Проти своєї волі я відчула бажання покласти цю файну спритну руку в інше місце, щоб відчувати її всюди.
— Це ж тільки так записано на папері. — Він нахилився до мене, повільно, немов гіпнотизуючи, й не без успіху. Подих у нього був приємний, свіжий. Він не залишив мене, доки я його не поцілувала першою, принижуючи себе, але жадібно, а тоді його губи міцно притислися до моїх, з тією стриманою силою, від якої у мене стислося в грудях. Могло статися так, що я провела б ніч, притискаючись до його шовковистої шкіри, якби він не взяв мій локон і не погладив його. — Яке розкішне волосся! — вигукнув він.
Я вислизнула з-під його засмаглої руки.
— Ти теж розкішний, хлопчику, але зараз це ні до чого.
Він засміявся на подив доброзичливо.
— Гаразд. Скажи мені, якщо передумаєш. Не потрібно бути такою самотньою тут, якщо тобі цього не хочеться. Ми могли 6 трошечки порозмовляти на теми, яких ти так уникаєш.
— Господи, йди вже. Годі.
Він узяв свій альбом і вийшов так само тихо, як Роберт Олівер зі студії минулої ночі. Навіть двері за собою зачинив поштиво, немов бажав показати мені, що я недооцінюю ступінь його дорослості. Коли пересвідчилася, що він залишив будинок, я впала на ліжко, витерла рукавом рота й розревлася. Ридала недовго, але несамовито.
Розділ 67
Їхній потяг прибуває на узбережжя пізно ввечері, обоє вони мовчать. Її вуаль вкрита кіптявою, через що втомленій Беатрисі здається, нібито в неї погіршився зір. У Фекані вони готуються пересісти з потягу на найманий екіпаж, який відвезе їх до Етрети. Олів’є збирає менші сумки й пакунки з полиці купе, в якому вони протягом усього дня розмовляли (валізи понесуть за ними). Коли він підводиться, Беатрисі здається, що він немов здерев’янів, що під бездоганно пошитим дорожнім костюмом у нього надто старе тіло, й непотрібно йому, звертаючись до неї, брати її за лікоть — не тільки тому, що він не Ів, а й тому, що він давно вже не молодий. Але він знову сідає й бере її за руку (вони обоє в рукавичках).
— Я тримаю твою руку, — проголошує він, — тому що я можу це зробити, й тому, що це найкрасивіша рука в світі.
Вона не знаходить, що на це відповісти, а потяг тим часом здригається й зупиняє свій рух. Замість відповіді Беатриса відбирає свою руку, стягує рукавичку, а потім повертає руку йому. Він підносить руку до очей, розглядає уважно, й у напівтемряві купе Беатриса теж бачить: пальці, як вона завжди помічала, надто довгі, вся долоня надто велика для тонкого зап’ястя, а на вказівному й середньому пальцях залишилася синя фарба. Вона гадала, що Олів’є поцілує їй руку, але він лише схиляє голову, неначе замислився над чимось суто власним, потім відпускає руку. Спритно підводиться на ноги, збирає їхні пакунки й чемно пропонує їй виходити першій.
Кондуктор допомагає їй спуститися на нічний перон, від якого йдуть запахи вугілля й вологих ланів. Велетенський потяг, що залишився за спиною, все ще важко зітхає, його біла пара чітко вимальовується на тлі темного ряду будинків, наполовину приховуючи постаті машиністів і пасажирів. У фіакрі Олів’є дбайливо влаштовує її на сидінні поруч із собою, коні рушають з місця, а Беатриса вже вкотре запитує себе, навіщо погодилася на цю подорож. Через наполегливість Іва або ж через те, що Олів’є бажав, аби вона їхала з ним разом? А може, вона сама того прагла, була надто зацікавлена, тож їй не вистачило сил відмовити Іва від цього наміру?
Етрета зустрічає їх тьмяним світлом газових ліхтарів й гуркотом коліс по вуличній бруківці. Олів’є простягає їй руку, допомагаючи зійти, а вона щільніше запинає свій плащ, обережно випростується — вона й сама здерев’яніла від тривалої подорожі. Вітер приніс запах солоної води: десь зовсім неподалік — Ла-Манш, що невпинно шумить на самоті. В Етреті панує сумна атмосфера курортного містечка під час «мертвого» сезону. Беатрисі знайомий звук моря, вона не вперше у цьому містечку, але сьогодні воно видається їй якимось новим, незнаним, немов вона опинилася на краю світу. Олів’є тим часом дає розпорядження щодо їхніх речей. Беатриса нарешті дозволяє собі поглянути на його профіль і бачить, який він задумливий та сумний. Які події давнього минулого змусили його приїхати сюди? Можливо, колись він був тут разом зі своєю дружиною? Чи можна його про це запитати? У світлі вуличних ліхтарів його обличчя вимальовується чітко, губи тонкі, чуттєві, на щоках зморшки. У вікні одного високого будинку, увінчаного трубою, на протилежному від зупинки фіакрів боці вулиці, хтось запалив свічку. Беатриса бачить постать жінки, яка рухається всередині — можливо, вона наводить лад у кімнаті, перш ніж лягати спати. Цікаво, на що схоже життя в такому будиночку? Чому вона, Беатриса, мешкає у зовсім іншому будинку, в Парижі? А доля легко могла ж поміняти їх місцями!