Ми малювали, поки не настав час іти на ленч, а о першій годині почали нові полотна. Вранішня картина, яку я поставила біля дерева просихати, задовольняла мене більше, ніж усі роботи останніх місяців. Я пообіцяла собі, що в слушну годину повернуся, аби її закінчити — можливо, в той ранок, коли всі почнуть роз’їжджатися з семінару, а до цього залишалося всього два дні. Мені хотілося, щоб Роберт підійшов поглянути на неї, але сьогодні він не перевіряв робіт ні в кого. У другій половині дня ми працювали, розсіявшись берегом, ставлячи мольберти, де кому заманулося. Роберт зі своїм мольбертом пішов був на узлісся, але коли світло почало згасати, повернувся, трохи поговорив з нами про краєвид і повів назад до табору. Друга картина задовольнила мене менше, але він підійшов, сказав щось добре, рівною мірою прокоментував усі інші роботи, а потім зібрав усіх для підсумкового аналізу. Сьогодні все йшло добре, подумала я, вдалий робочий день, я вже чекала на вечір, щоб випити пива з одним-двома колегами-художниками, а потім повернутися до ліжка й добре виспатися.
Розділ 69
Пиво я випила незабаром — за обідом, а потім влаштувалася біля багаття разом з двома чоловіками, які слухали тут курс акварелі. Дискусія про відносні переваги олійних фарб і акварелі у пейзажному живописі виявилася цікавою й затримала мене значно довше, ніж я розраховувала. Нарешті я вибачилась, обтрусила свої джинси й приготувалася йти до себе, до дбайливо застеленого ліжка. Френк також розмовляв з кимось біля багаття — з юною й вродливою особою, тож я могла не хвилюватися, що знов побачу його перед дзеркалом у моїй кімнаті. Втім, я обійшла його дальньою дорогою й через це опинилася на краю подвір’я, в суцільній темряві, куди вже не сягало світло багаття.
Майже в самому лісі стояла людина, високий на зріст чоловік, який протирав очі, потирав голову, наче дуже втомився або розгубився й ішов до лісу, замість повернутися до багаття, де зібрався веселий натовп. За кілька хвилин він покрокував у ліс стежкою, яку я подумки називала нашою, і я пішла за ним, усвідомлюючи, що краще було б цього не робити. Світла ледве вистачало, щоб я могла бачити, як він крокує поперед мене й не помічає, що я йду за ним. Рази два я казала собі, що час повертатися, що потрібно залишити його у спокої. Ішов він до тієї ділянки берега, де ми сьогодні малювали. Можливо, бажав побачити ті форми, що ми їх малювали, утім, зараз їх майже не побачиш, та в будь-якому випадку — якщо він пішов з табору самотній, то напевно ж не бажав компанії.
На узліссі я зупинилася й спостерігала, як він іде до самого берега, а галька рипить під його кроками. Чутно було дихання океану. Вода поблискувала в темряві, простягаючись до зовсім уже темного обрію. Висипали зірки, але небо залишалося ще не чорним, а синім, сапфіровим, на його тлі вирізнялася світла сорочка Роберта, який тепер рухався понад самою водою. Постояв спокійно, потім нахилився, щось підібрав із землі, розмахнувся, мов хлопчик, який щойно навчився грати в бейсбол, і сильно кинув — камінець. Рух був швидкий, шалений — можливо, Роберт відчував злість або відчай, і в такий спосіб шукав розрядки. Я дивилась на нього й не рухалася, трохи налякана силою його емоцій. Потім він присів навпочіпки (знову дитячий рух, особливо дивний для людини такої міцної статури) і затулив обличчя руками.
Я було подумала спершу, що він стомився, роздратувався (як і я сама) через неможливість добре виспатися, через постійну необхідність спілкуватися з іншими людьми на семінарі, а можливо, він навіть плакав — хоча я не здатна уявити, через що може плакати така людина, як Роберт Олівер. А він сів прямо на гальку (там же мокро, подумалося мені, незручно, слизько), сидів і сидів, затуливши обличчя. Хвилі тихо накочувалися на берег, вкриті ледь видною в темряві білою піною. Отак я стояла, а він сидів, спина й плечі його трохи гойдалися вперед і назад. Урешті-решт я завжди керуюсь вказівками свого серця, хоча поважаю розум і норми поведінки. Не можу пояснити, чому так трапляється, бо й сама не знаю. Я пішла до берега, чула, як рипить галька під ногами, одного разу ледь не впала.