Над другою картиною я працювала куди повільніше й старанніше, тож до обідньої перерви встигла лише закінчити другий план. Мені дівчата з їдальні люб’язно дозволили взяти із собою сандвічі з яєчнею й фрукти. У Роберта начебто нічого із собою не було — не уявляю, що б він їв, якби я не поділилася з ним ленчем. Коли ми закінчили їсти, я витягла тюбик із сонцезахисним кремом і змастила обличчя й руки. З моря віяв прохолодний вітерець, але я вже відчувала, що встигла згоріти ще до перерви. Я запропонувала Роберту поділитися з ним не тільки ленчем, а й кремом, але він засміявся й відмовився.
— Не всі ж такі ніжні.
А потім знову доторкнувся однією рукою до мого волосся, пробігся кінчиками пальців по щоці, немов просто від захоплення, а я посміхнулася, але не відповіла йому нічим. Ми повернулися до роботи.
Коли денне світло почало потроху згасати, тіні на островах зробилися помітнішими, а я почала замислюватися, де переночувати. Десь потрібно ж нам ночувати — не нам, а мені, й я встигала дістатися до Портленда, якщо виїхати о шостій або сьомій, а там знайти мотель. Маю знайти дешевий, а щоб його знайти, потрібен певний час. Не збиралась я дбати про Роберта Олівера, про його плани — або, як я почала здогадуватися, повну відсутність таких. Досить, цього має бути досить — провести цілий день, працюючи поряд з ним.
Роберт дещо загальмував роботу над своєю картиною. Я відчула втому в його пензлі раніше, ніж він зупинився й заговорив.
— Ви впорались?
— Можу зупинитися, — визнала я. — Можливо, ще п’ятнадцять хвилин, аби могла запам’ятати деякі кольори й тіні, але освітлення, яке було спершу, я вже забула.
Незабаром він почав мити свій пензель.
— Рушаймо їсти?
— Що саме? Ягоди шипшини? — вказала рукою на кручу позад нас. Шипшина була розкішною, я ніколи й не бачила такої великої, і ягоди вирізнялися рубінами на тлі зеленого листя диких кущів. Над ними не було нічого, крім синього неба. Ми стояли й дивилися на ці три базові кольори: червоний, зелений, синій, — надзвичайно яскраві.
— Їсти можна й водорості, — сказав Роберт. — Не хвилюйтеся, щось ми таки знайдемо.
Розділ 72
Етрета, середина дня; весь берег залитий яскравим світлом, проте картина у Беатриси йде невдало. Вона вже вдруге береться за цей краєвид — перекинуті рибальські човни на гальці пляжу. Їй бракує людської постаті, й нарешті вона вирішує зупинитися на двох дамах з кавалером, які прогулюються поміж скель — дами вочевидь з великого міста, парасольки в них яскраві, й це створює потрібний контраст з темнішою, оточеною колонами скель аркою на другому плані. Сьогодні на березі присутній ще один художник — кремезний чоловік з русявою бородою, він устромив ніжки свого мольберта мало не в саму лінію прибою. Беатриса шкодує, що не вставила його в свою картину. Вона переглядається з Олів’є, коли той (так само мовчазний) проминає їх, ідучи до кромки води.
У неї сьогодні не виходить небо, хоча вона й додає ще білої фарби й трошечки світло-світло-жовтої. Олів’є нахиляється й запитує, чому вона так засмучено хитає головою. Охряна барва справжнього яскравого денного світла торкається його непокірливого волосся, вусів, світлої сорочки. Вона не збиралася цього робити, але коли він нахиляється близько до неї, Беатриса проводить рукою по його щоці. Він ловить її пальці, цілує їх з такою любов’ю, яка пронизує все її єство. І, незважаючи на близькість вікон будинків, міцної спини незнайомця, який малює скелі, на далеких дам під парасольками, вони цілуються одну безкінечну мить — це їх третій поцілунок. Цього разу вона відчуває, що його губи настирливі, вони розтуляють її губи — Ів намагався так робити лише в темряві їхньої подружньої спальні. Язик в Олів’є міцний, подих свіжий. Тоді, обіймаючи його за шию, вона усвідомлює, що його юність дійсно ще ховається десь усередині, а цілунок — то тільки шлях до тієї юності, немов тунель для припливу.