Так само раптово він відривається від неї.
— Кохана!
Він відкладає свого пензля й відходить на декілька кроків; з-під його черевиків гучно висковзують камінці. Стоїть, вдивляючись у море. І вона бачить, що нічого особливого не відбувається, просто йому потрібна певна відстань, щоб опанувати себе. Все одно вона підходить до Олів’є й бере його за руку. Рука в нього значно старіша за губи.
— Не хвилюйся, — каже вона, — це була моя провина.
— Я кохаю тебе. — Це пояснює все. Він усе ще вдивляється в далекий обрій. Його тон видається їй холодним.
— А чому ти кажеш це з такою безнадією? — Вона вдивляється в його профіль, чекаючи на відповідь. За мить він обертається й бере її другу руку.
— Будь обережною, коли щось говориш, мила моя. — Тепер його обличчя цілком спокійне, ласкаве — він має вигляд самого себе. — Надії старої людини куди крихкіші, ніж тобі здається.
Беатриса придушує в собі бажання тупнути ніжкою по гальці, бо від того лише видаватиметься дитиною.
— А чому ти гадаєш, нібито я цього не зрозумію?
Він дивиться прямо на неї, все ще тримаючи обидві її руки. На цей раз їй приємно, що він не звертає уваги на можливих сторонніх свідків.
— Можливо, ти здатна зрозуміти, — відповідає він.
Він посміхається до неї своєю сповненою любові, сумною посмішкою; зуби в нього пожовтіли, але залишилися рівними. Коли він посміхається, Беатриса здогадується, звідки взялися зморшки на його обличчі, кожного разу це розв’язує для неї загадку. Вона тепер добре усвідомлює, що також кохає його — не тільки за те, яким він є, а й за те, яким він був задовго до її народження, а ще й за те, що колись він помре з її іменем на вустах. Вона без будь-якого запрошення з його боку обіймає Олів’є, стискає його худорляве тіло, ребра й стан, прикриті багатьма шарами одягу, й міцно тримає його. Її щока затишно влаштовується на плечі його старенького сюртука. У відповідь він обіймає її всю, в його руках палає вогонь життя. Пізніше вона гадатиме, що саме в ту мить вирішилося все коротке майбуття, яке залишилося в нього, й навіть дещо триваліше її майбуття.
Розділ 73
Проїхавши кілька кілометрів далі на південь, ми знайшли псевдо-італійський ресторанчик із розмаїттям пляшок, обплетених соломою, скатерками й завісами в червону та білу клітинку, з трояндою у вазі на нашому столику. Був вечір понеділка, й у ресторанчику майже нікого не було, крім… я мало не написала «крім іншого подружжя», та якогось чоловіка, який обідав на самоті. Роберт попросив принести свічки.
— Як ви гадаєте, якого це кольору? — запитав мене Роберт, коли молоденький офіціант запалив їх.
— Полум’я? — перепитала я. Вже починала звикати до того, що не завжди розумію Роберта, не здатна слідкувати за його власними, нерідко безладними думками. Але частіше за все мені подобалося, до чого вони йдуть.
— Ні. Троянда.
— Вона була б рожевою, якби все інше тут не було червоним і білим, — відповіла я навмання.
— Правильна відповідь. — А потім розповів мені докладно, які фарби використав би, щоб передати цей колір, якої саме фірми, якого відтінку, а також скільки білого необхідно було б додати. Ми замовили традиційну лазанью, й Роберт їв з великим апетитом, поки я копирсалася в своїй порції — я зголодніла, але почувалася дещо ніяково. — Розкажіть мені, будь ласка, ще що-небудь про себе.
— Ви й так знаєте про мене набагато більше, ніж я про вас, — заперечила я. — Але все одно, мені майже нічого додати: ходжу на роботу, намагаюся дати, що тільки можу, своїм студентам різного віку, потім повертаюся додому, а тоді малюю. У мене немає сім’ї, та я, здається, не дуже цього й прагну. Ось і все. Дуже нудна історія.
Він пив червоне вино, яке замовив для нас обох (я свого ледь відсьорбнула).
— Нічого нудного тут немає. Ви малюєте з відданістю. Це найголовніше.
— Тепер ваша черга, — запропонувала я, а сама тим часом примусила себе їсти лазанью.
Тепер він відпочивав. Відклав виделку й відкинувся на спинку стільця, підкотив вище рукав. Шкіра в нього починала вкриватися тонким візерунком зморщечок, добра шкіра, трохи поношена. При тому освітленні, яке було в ресторані, волосся й очі Роберта видавалися одного й того самого кольору, і те, й інше мали такий вигляд, наче були насторожі, до того ж якимись неприборканими.
— Що ж, у мене теж, здається, все дуже прозаїчно, — почав він. — Хіба що життя в мене, напевно, не таке добре налагоджене. Мешкаю в маленькому містечку, з якого інколи втікаю, але в цілому мені там подобається. Веду безкінечні заняття в студії — для студентів молодших курсів, взагалі позбавлених таланту або дуже скромно обдарованих. Я їх люблю, а їм подобаються мої заняття. Час від часу виставляю свої роботи — то там, то тут. Мене влаштовує, що я більше вже не нью-йоркський художник, хоча й сумую за Нью-Йорком.