— Я теж був наляканий — пам’ятаю, думав лише про те, що хочу жити, а тут вона охопила мою шию, й від того я остаточно втратив душевну рівновагу. Соромно про це говорити, але я відштовхнув її. Мені завжди здавалося, що у критичну хвилину я виявлю хоробрість, що це я буду героєм, який витягує інших з палаючих будинків — навіть не замислюючись. — Він підвів голову, знизав плечима. — Навіщо я вам усе це розповідаю? Коли ми благополучно приземлилися за кілька хвилин, вона не бажала дивитися на мене. Відвернулась від мене й ридала. Навіть не дозволила мені допомогти їй винести багаж, так і не поглянула на мене жодного разу.
Я не знала, що на це відповісти, хоча мене пронизувало гостре співчуття до нього. Обличчя в нього потемніло, зробилося суворим; саме таке було у нього тоді, в коледжі, коли розповів мені про жінку, чийого обличчя не здатен був забути.
— Моїй дружині я про це нізащо б не розповів. — Він обома руками розгладив серветку. — Вона й без того гадає, що я не дуже вмію дбати про інших. — Потім Роберт посміхнувся. — Тільки подумайте, на які дивні зізнання ви мене викликаєте!
Я була задоволена.
Нарешті Роберт змахнув своїми довгими руками й заходився наполягати на тому, що він сплатить рахунок, потім дав мені змогу наполягти, що потрібно поділити витрати між нами обома, й потому ми підвелися з-за столу. Він вибачився й пішов до туалету (я вже двічі туди ходила — головним чином, щоб побути хвилинку на самоті й роздивитися себе у дзеркалі), а без нього в ресторані зробилося якось порожньо. Потім ми разом вийшли на темну автостоянку, від якої пахло океаном і смаженою рибою, зупинилися біля моєї машини.
— Гаразд, тепер мені потрібно їхати й не зупинятися, — сказав він, але цього разу не буденним тоном, що було б мені неприємно. — Я люблю сидіти за кермом вночі.
— Зрозуміло, вас же чекає тривала подорож. Мені також час вирушати в путь. — Натомість я бажала, щоб він виїхав першим і рухався швидше: тоді я могла б розшукати перший пристойний мотель у першому-ліпшому місті. Вже пізно, до Портленда мені не встигнути, до того ж я надто втомилася й засмутилася. У Роберта ж був такий вигляд, начебто він був готовий їхати без перепочинку до самої Флориди.
— Сьогодні все було просто чудово. — Він повільно обвив мене своїми руками, а мене вразило, що він вимовив це так пестливо. Хвилину тримав мене й поцілував у щоку, а я намагалася не ворухнутись. Урешті-решт повинна була закарбувати його у своїй пам’яті.
— Так, дійсно чудово. — Я відсторонилася від нього й відімкнула свою машину.
— Стривайте. Ось вам моя адреса й телефон. Повідомте, якщо подорожуватимете на південь.
«Іще чого!» У мене не було із собою візитних карток, але я розшукала клаптик паперу й написала йому свій номер телефону й адресу електронної пошти.
Роберт швидко глянув на адресу.
— Я нечасто користуюся електронною поштою, — сказав він. — У справах, звичайно, користуюся, тільки якщо не можна без цього обійтися. Не могли б ви дати мені звичайну адресу, а я надсилав би вам час від часу свої картини?
Я дописала звичайну адресу.
Він погладив моє волосся, неначе в останній раз.
— Гадаю, ви мене зрозумієте.
— Аякже. — Я швидко поцілувала його в щоку. Смак був гострий, навіть масний, як в олії найвищого ґатунку — ще кілька годин я відчувала залишки того смаку на своїх губах. Сіла в машину. Поїхала геть.
За десять днів я знайшла в пошті його перший малюнок. То був просто начерк, примхливий, написаний поквапом, на складеному аркуші паперу. Намальована була постать на зразок сатира, що виходив з хвиль, а неподалік на скелі сиділа дівчина. До малюнка додавалася записка: Роберт розмірковував про наші бесіди, вони йому дуже сподобалися; наразі він працює над великим полотном — це розвиток картини, написаної на узбережжі. Я миттю подумала: а чи включив він туди постаті жінки й дитини? Він написав адресу своєї абонентської поштової скриньки й просив, щоб я користувалася цією адресою, а ще писав: я повинна надіслати йому кращий малюнок, ніж його власний, аби поставити його на місце.
Розділ 74
Ми з Робертом листувалися тривалий час, і ці листи мені й досі дорогі. Кумедно: у наш час електронної пошти, голосової пошти й інших винаходів, яких не існувало ще в роки мого дитинства, простенький лист на аркуші старого паперу створює дивовижну близькість між людьми. Я, траплялося, повертаюся додому після робочого дня й знаходжу такого листа (а бувало, не знаходжу — багато днів поспіль) або начерк, або й те, й інше — в конверті з моєю адресою, нашкрябаною рукою Роберта. Я зробила колаж із цих малюнків на дошці над письмовим столом. Удома в мене одна кімната править і за кабінет, і за спальню, і вкладаючись спати з книгою в руках, прокидаючись вранці, бачила, як зростає колекція його малюнків.