Потім почала прибирати в квартирі, кинула все Робертове сміття до корзини, дбайливо розклала книжки біля ліжка, склала ковдри як потрібно, збила подушки на канапі, віднесла на кухню використані склянки й тарілки. Раптом побачила себе немов збоку: високу, охайну, освічену жінку, яка прибирає з килима чиїсь тарілки. Напевно, саме тоді я усвідомила, що наша близькість приречена — не через Робертову депресію, а через моє відчуття власного «я». Спостерігала, як образ Роберта потроху зменшується в моїх очах, серце в мене стислося. Я підняла завіси на вікнах, протерла журнальний столик, принесла з кухні вазу з квітами й поставила їх під сонячне світло, яке знову проникало до кімнати.
На цьому можна було закінчити, розумієте — тихо й мирно розійтися. Я ще трохи посиділа на канапі, сумна, налякана, відчувала, як мені починає бракувати чогось важливого. Але, сидячи так, стала перегортати сторінки Робертових книг. Зверху лежали три книги про Рембрандта, ще одна — про Леонардо да Вінчі: здається, смаки Роберта не зосереджувалися на одному дев’ятнадцятому столітті. Знизу лежав важкий том, присвячений кубізму — не бачила, щоб Роберт узагалі його розкривав.
Біля цих книг лежали ще дві, присвячені імпресіонізму: одна про портрети імпресіоністів, написані їхніми колегами, і я проглянула знайомі репродукції. Інша, тоненька, в паперовій обкладинці, але з ілюстраціями, досить несподівано виявилася збіркою біографій жінок-імпресіоністок, починаючи з вирішальної ролі Берти Морізо в їх першій виставці й пізніше, до початку двадцятого століття, й про менше відомих жінок, які писали в тій же манері. Я відчула повагу до Роберта через те, що він цікавився такими речами — то була не бібліотечна, а його власна книга, як я побачила, відкривши її, — й подив від того, що вона була зачитана. Він мав читати її ретельно, уважно, часто звертатися до неї, навіть плями від фарб залишилися на ній.
До цих спогадів я додаю примірник цієї книжки — спеціально розшукувала для вас протягом останнього місяця, бо свою ж він забрав із собою. Подивіться на сторінці сорок дев’ятій, і побачите те, що побачила я, перегортаючи сторінки книжки — портрет Робертової пані й краєвид нормандського узбережжя, написаний нею самою. Як я довідалася, Беатриса де Клерваль була вельми обдарованою художницею, яка кинула живопис, коли їй ще не виповнилося й тридцяти років. У короткій біографічній довідці це пояснювалося тим, що вона народила дитину — досить пізно, вже в двадцять дев’ять років, що вважалося небезпечним, — а жінкам її класу належало присвячувати життя виключно сім’ї.
Репродукція портрета була кольоровою, й не впізнати обличчя мені було неможливо. Я впізнала навіть мереживо на шиї — світло-жовте на світло-зеленому тлі, характерний обрис її капелюшка, вже бачений ніжний кармін щік і вуст, вираз обличчя: суміш настороженості й радості. У тексті стверджувалося, що в юності вона подавала великі надії, навчалася з сімнадцяти років приблизно до двадцяти п’яти, під керівництвом викладача-академіста Жоржа Ламеля. Виставила в Салоні одну-єдину картину під псевдонімом Марі Рів’єр. Померла від грипу в 1910 році. Її дочка Оде, журналістка, працювала в паризьких виданнях до початку Другої світової війни, а померла у 1966. Чоловік Беатриси де Клерваль був помітним державним службовцем, засновником сучасної поштової служби в чотирьох чи п’яти містах Франції. Беатриса була знайома з подружжями Мане, Морізо, з фотографом Надаром, поетом Малларме. Картини пензля Клерваль можна сьогодні побачити в паризьких музеях д’Орсе й Ментенон, у художній галереї Єльського університету, в Мічиганському університеті й декількох приватних колекціях, зокрема у відомій колекції Педро Кайє в Акапулько.
Гаразд, усе це ви самі прочитаєте в книжці, я ж тільки намагаюсь описати, яке враження справили на мене ці ілюстрації й біографія, що супроводжувала їх. Ви, можливо, скажете: «Якщо твій коханець одержимий жінкою, яку побачив давним-давно, всього один чи два рази — ти можеш дещо занепокоїтися; але художник, колега-живописець, може бути одержимим тим або іншим образом, у цьому нічого дивного немає». Набагато більше мене занепокоїло те, що Роберт захоплений жінкою, яку в реальній дійсності ніколи не бачив. Я пережила свого роду шок. Не можна ревнувати до жінки, яка давно померла, але сам факт того, що колись вона жила на світі, викликав у мене почуття, загрозливо близьке до ревнощів. А те, що вона померла багато десятиліть тому, надавало всій історії вигляд гротеску, немов я спіймала Роберта на чомусь, близькому до некрофілії.