— Ви були одруженим?
— Не був.
— А чому?
— Знаєте, на лікаря вчитися довго, а потім не зміг зустріти справжню жінку.
Мері схрестила ноги в джинсах.
— Ну, закоханим були?
— Декілька разів.
— Останнім часом?
— Ні. — Я трохи поміркував. — Можливо, закоханий. Скоріше, саме так.
Її брови піднялися з подиву, майже зникли під коротко стриженим волоссям.
— Тож так — чи ні?
— Я намагаюся визначитися, — відповів я, докладаючи зусиль, щоб голос не тремтів. Це було все одно що розмовляти з дикою сарною, з істотою, здатною раптово відсахнутися й зірватися з місця. Я витяг руку й поклав на спинку лави, не торкаючись Мері, подивився в далечінь парку, де вилися й перетиналися посипані гравієм доріжки, лежали зеленими пагорбами під стародавніми деревами валуни, скрізь прогулювалися люди — пішки або на велосипедах. Її поцілунок захопив мене зненацька — спершу я лише збагнув, що її обличчя опинилось дуже близько від мого. Вона була обережною, дещо невпевненою. Я повільно розпрямився й узяв її скроні пальцями, відповів на цілунок, також обережно, щоб не наполохати її, а серце в мене калатало. Стареньке моє серце. Я передбачав, що за хвилину вона відсторониться, потім схилиться до мене й заплаче, тихенько-тихенько. А я буду обіймати її, поки не заспокоїться, й незабаром ми розпрощаємося, поцілувавшись із більшою пристрастю, а потім повернемося додому — кожний окремо. І вона скаже щось на зразок: «Вибач, Ендрю, я ще не готова до цього». Але на моєму боці була вироблена роками професійної діяльності звичка чекати, до того ж я усвідомив певні речі стосовно Мері: вона так само, як і я, любила поїхати на день малювати до Віргінії; їй потрібно було їсти часто; вона хоче відчувати, що приймає рішення сама. «Шановна пані! — подумки звернувся я до неї. — Я бачу, що Ваше серце розбите. Дозвольте мені допомогти Вам загоїти рану».
Розділ 80
Вона весь час думає про своє тіло. Зрозуміло, варто було б подумати про тіло Олів’є, яке прожило таке довге й цікаве життя. Натомість вона думає про укус комахи, слід від якого залишився на її правому зап’ясті, почісує його, довірливо показує йому, коли вони разом працюють на березі наступного ранку. Вони обоє дивляться на білу руку — вона підкотила рукав своєї робочої блузи. Її зап’ястя з тією червоною цяточкою, довгі пальці з каблучками — Беатриса дивиться на них його очима, з бажанням. Їхні мольберти розставлені на смузі неподалік води. Беатриса відклала свої пензлі, але Олів’є ще стискає пензель, вмочений у темно-синю фарбу.
Вони стоять, вдивляються у вигин її ліктя, а потім вона повільно піднімає руку до нього, до його обличчя. Коли воно опиняється так близько, що неможливо помилитися у сенсі того жесту, Олів’є припадає губами до її шкіри. Вона вся тремтить — не так від дотику, як від того, що спостерігає за цим. Він обережно відпускає її руку, очі їхні зустрічаються. Беатриса не може знайти слова, які пасували б до такої миті. На тлі білого волосся його обличчя розчервоніле — від напливу почуттів чи від вітру, який віє з боку Ла-Маншу? Він розгубився? Але про це вона може запитати в нього лише в хвилину такої інтимної близькості, яку наразі не дозволяє собі навіть уявити.
Розділ 81
Минув певний час після описаних подій, і я зважився на експеримент: пробув разом з Робертом у його палаті у мовчанці цілу годину. Прихопив із собою альбом для малювання, сів у своє крісло й замальовував Роберта, який, у свою чергу, робив малюнок Беатриси де Клерваль. Мені кортіло розповісти йому, що знаю, хто вона, але мене зупинила звичка до обережності. Врешті-решт, перш ніж це робити, мені потрібно більше довідатися про неї — а можливо, й про нього. Роберт кинув на мене перший погляд — його дратувала моя присутність; потім другий, палаючий — помітив, що зробився натурщиком для мого малюнка; потім вже не звертав на мене уваги. Але в палату прокралася ледь відчутна атмосфера товариськості — а можливо, то лише уявлялося мені. Ніщо не порушувало тиші, крім шурхоту наших олівців, а цей звук був заспокоюючим.
Ранкова перерва на малювання зарядила мене відчуттям гармонії на весь день, що нечасто трапляється зі мною в «Ґолденґров». Профіль у Роберта був дуже цікавий, а той факт, що він не розсердився, не вийшов геть, взагалі не намагався нічим перешкоджати моїй роботі, був для мене приємною несподіванкою. Існувала можливість того, що він просто сильніше заглибився в себе, і йому просто байдуже, але інтуїція підказувала мені, що він свідомо мириться з моїм вчинком. Закінчивши малювати, я сховав олівець до кишені, вирвав аркуш з альбому й мовчки поклав малюнок на краєчок його ліжка. Як на мене, малюнок вийшов досить непоганий, хоча йому, зрозуміло, бракувало блискучої виразності портретів, які робив Роберт. Коли я залишав палату, він не ворухнувся, але за день-два я помітив, що він включив мій дарунок до своєї імпровізованої галереї, дарма що повісив не на почесному місці.