Кайє власноручно змішав напої для нас. Він уже починав видаватися мені таким само мовчазним, як Роберт Олівер, але тут він простягнув Мері квітуче гроно:
— Це вам, щоб намалювати, пані.
Я побоювався, щоб вона не наїжачилася, як обов’язково зробила б, якби то я сказав їй так. Натомість вона посміхнулася й дбайливо влаштувала квіти на колінах у чорній спідниці. Кайє струсив попіл із сигари у скляну попільницю на скляному столику. Зачекав, поки його слуга зачинить віконниці з одного боку, затіняючи половину картин. Нарешті, обернувся до нас і заговорив.
— Вам хочеться дізнатися про Беатрису де Клерваль. Мені дійсно належала одна з її ранніх картин, а ви, напевно, читали, що картини в неї були тільки ранні. Вважається, що вона припинила малювати у віці двадцяти восьми років. Вам відомо, що Моне писав аж до вісімдесяти шести, а Ренуар — до сімдесяти дев’яти. Не кажучи про Пікассо, який працював до самої смерті, а помер він у дев’яносто один. — Кайє махнув рукою в бік комплекту з чотирьох зображень кориди, що висіли в нього за спиною. — Митці здебільшого працюють, поки здатні працювати. Тож, як бачите, Клерваль є скоріше винятком — утім, жінок у ті часи не дуже заохочували до живопису. Вона була обдарованою, дуже обдарованою. Могла зробитися видатною художницею. І була ненабагато молодшою за перших імпресіоністів — наприклад, на одинадцять років молодша за того ж Моне. Вдумайтеся в це. — Кайє роздавив недопалок сигари в скляній попільничці. Нігті його мали вигляд наманікюрених. Я ніколи ще не бачив такої пещеної руки у старого чоловіка, тим більше живописця. — Вона мала зробитися великим художником, як Морізо й Кассат, якби сама від цього не відмовилася. — Він знову відкинувся на спинку.
— Ви сказали, що деякі з її картин належали вам. Тобто більше їх у вас немає? — Я не втримався й оббіг очима велику залу. Мері теж роздивлялася навкруги.
— О, дещо залишилося. Більшість я продав у тридцять шостому й тридцять сьомому роках, щоб розрахуватися з боргами. — Кайє пригладив волосся. Не схоже було, що він хоч трохи шкодує про те рішення. — Її картини я купив у Анрі Робінсона — він, до речі, досі живий. Мешкає в Парижі. Ми не підтримуємо зв’язок, але зовсім недавно я бачив його підпис під статтею в одному часописі, він усе ще пише — про літературу, про меблі, про філософію. Про філософію й про різні дурниці. — Мені здалося, що Кайє пирхнув би із цього, якби такий спосіб висловлювати почуття був йому взагалі властивим.
— А хто такий Анрі Робінсон? — запитав я.
Кайє хвилину розглядав мене, потім перевів погляд на кактус або що воно там було.
— Тонкий критик і колекціонер. Він був коханцем Оде де Клерваль до самої її смерті. Беатрисиної дочки. Вона заповіла йому найвидатнішу, поза сумнівом, картину Беатриси — «Викрадачі лебедів».
Сподіваючись, що він продовжить розповідь, я кивнув, хоча доти не зустрічав жодної згадки про цю картину. Проте Кайє, здається, знову заглибився в свою мовчанку. За хвилину він почав нишпорити у внутрішній кишені свого френча й нарешті витяг нову сигару, на цей раз тонку й коротку, ніби дитину тієї, першої. Подальші пошуки скінчилися появою на світ срібної запальнички, і його красиві старі руки з манікюром на пальцях виконали цілий ритуал прикурювання. Затягся, й кільця диму попливли кімнатою.
— А ви були особисто знайомі з Оде де Клерваль? — запитав я нарешті. Вже починав сумніватися, що ми отримаємо від цієї вишуканої людини бодай щось поза межами загальновідомої інформації. Він знову відкинувся на спинку, підтримуючи одну руку іншою.
— Був, — відповів Кайє. — Я був знайомий з нею. Вона відібрала в мене коханця.
Після цієї несподіваної заяви запанувала довга тиша; Кайє палив, не поспішаючи, а ми з Мері, не домовляючись, уникали дивитися один на одного. Я розмірковував, що на це сказати так, щоб не зашкодити нашим розшукам. Нарешті гору взяли професійні навички.
— Для вас це мало бути важким ударом.
— О, свого часу то було дійсно важко, — посміхнувся Кайє, — але тільки через мою тодішню молодість — тоді мені це здавалося важливим. Але все одно, Оде де Клерваль мені подобалася. Вона була в своєму роді чудовою жінкою, тому гадаю, що вона зробила мого друга щасливим. Вона також надала йому можливість викупити мало не половину моєї колекції, а ми з братом, — він кивнув на альбом, — завдяки цьому одержали можливість малювати. Так життя порядкує нами. Оде бажала придбати ті роботи своєї матері, які належали мені, в першу чергу «Викрадачів лебедів». Ця картина була в мене недовго — я придбав її в Парижі на розпродажі речей Армана Тома, молодшого з братів Тома.