— Так ви кажете, Анрі Робінсон ще живий? — не втримався я від запитання, поки ми йшли слідом за Кайє до вітальні-галереї.
— Минулого року був живий, — відповів Кайє, не обертаючись до мене. — Він надіслав мені листа у свій дев’яносто сьомий день народження. Коли тобі виповнюється дев’яносто сім, то пригадуєш усіх, кого любив колись, я так гадаю.
Коли ми знову дісталися до канап, він не зробив широкого жесту, запрошуючи нас сідати, натомість сам залишився стояти посеред кімнати. Я збагнув, що йому має бути вісімдесят вісім, якщо не помилився в підрахунках. На погляд це видавалося неможливим. Він стояв перед нами — стрункий, прямий, з гладкою червонуватою шкірою, з густим білим волоссям, акуратно зачесаним з лоба назад, у добре відпрасованому чорному френчі незвичного покрою — людина, яка чудово збереглася, немов натрапила на секрет еліксиру вічності, а потім утомилася й від того.
— Я вже втомився, — сказав Кайє, хоча на вигляд міг би простояти так весь день.
— Ви були дуже люб’язним до нас, — одразу відказав я. — Але в мене, пробачте, є ще останнє прохання до вас. З вашого дозволу я хочу написати Анрі Робінсону, щоб отримати деякі подальші відомості про творчість Беатриси де Клерваль. Можливо, у вас є його адреса й ви дасте її мені?
— Дам, звичайно, — відгукнувся він, схрестивши руки на грудях (перший прояв хвилювання, який я в нього помітив). — Для вас я розшукаю адресу. — Він обернувся й вийшов із кімнати, ми почули, як він тихо покликав когось своїм добре поставленим голосом. За хвилину повернувся зі старезним блокнотом, переплетеним у шкіру, й тим слугою, який приносив нам напої. Вони про щось порадилися, й слуга виписав для мене рядки з блокнота під наглядом Кайє.
Я подякував їм обом: то була паризька адреса разом з домашнім телефоном. Кайє перевірив, заглядаючи мені через плече.
— Можете передати йому привіт від мене — одному французу від іншого. — Він посміхнувся так, неначе дивився на щось знайоме з великої відстані, й мені зробилося ніяково, що я просив його про таку суто особисту послугу.
Кайє обернувся до Мері.
— На все добре, моя мила. Мені було приємно знову побачити красиву жінку. — Вона простягнула йому руку, й Кайє поцілував ту руку з повагою, але без теплоти. — На все добре, mon ami. — Він потис руку мені своєю міцною сухою рукою. — Скоріше за все, ми більше не побачимося, тож я бажаю вам повного успіху у вашому дослідженні.
У мовчанні він провів нас до вхідних дверей і притримав їх; слуги поблизу не було.
— На все добре, на все добре, — повторив Кайє, але так тихо, що ми ледь почули його слова. Я обернувся до нього, вже на доріжці, й помахав рукою, а він стояв у рамці троянд і бугенвілій, неймовірно стрункий, вродливий, немов захищений від впливу часу, самотній. Мері теж помахала рукою й похитала головою, нічого не сказавши. Він не відповів нам помахом руки.
Тієї ночі, коли ми кохалися — вже вдруге, впевненіше занурюючись у течію, досвідчені тепер коханці, — я побачив, що у Мері щоки мокрі від сліз.
— Що трапилося, люба?
— Нічого… але сьогодні…
— Кайє? — висловив я припущення.
— Анрі Робінсон, — відповіла вона, — котрий стільки років доглядав стару жінку, яку кохав. — І вона погладила мої плечі.
Розділ 91
Вона трохи спізнилась на сніданок, але має свіжий вигляд, умита, лише очі стомлені. Тіло в неї зовсім нове, вона сама не може його впізнати, а волосся зачесане просто, як робить зазвичай, коли поблизу немає Еме. Душа в неї не на місці. Можливо, так завжди трапляється з грішниками: вони відчувають докори сумління, й душа не дає їм спокою. Але на серці у неї безсоромно-легко, й від того ранок здається їй чудовим, а море за вікнами бачиться величезним дзеркалом. Її руки із задоволенням відчувають тонкий муслін спідниць. Беатриса безхитрісно запитує хазяйку про Олів’є, намагаючись дивитися тій прямо в очі. Старенька відповідає, що мсьє вранці пішов на прогулянку, а для Беатриси залишив конверт на столику в передпокої. Але, коли вона підходить до столика, записки там немає: непевно, він сам забрав, щоб віддати Беатрисі пізніше. Вона потім йому нагадає.