Насправді трапилось так, що того ранку я сама прокинулася запізно й гадала, що він пішов з дому, поки я ще спала. Тепер, після дзвінка, я не була в цьому впевнена. Підійшла до підніжжя коротких сходів, що вели на горище й відчинила двері. Сходи виглядали для мене, мов гора Еверест, але я трошки підтягла свою сукню й почала підйом. Майнула думка, що такі зусилля можуть спричинити початок пологів — то й що? Я вже й без того збиралася, чи скоріше, дитя збиралося народитися: акушерка ще минулого тижня бадьоро сказала мені, що дитина може народитися «щойно я сама забажаю». Мене роздирали нетерплячка побачити личко нашого сина (або доньки) й палке бажання відкласти той неминучий день, коли моє дитя подивиться мені в очі й дізнається, що я навіть не усвідомлювала наслідків своїх дій, які привели до його появи на світ.
Нагорі не було дверей, усе горище я побачила ще з передостанньої сходинки. Зі стелі звішувалися дві лампочки, обидві залишилися ввімкненими. Крізь засклене віконце видно було бліде світло похмурого дня. На канапі спав Роберт, одна рука звісилася на підлогу, долоня вивернулася — так витончено, мов на полотнах у стилі бароко, — обличчям він зарився в подушки. Поглянула на годинник — одинадцята тридцять п’ять. Що ж, напевно, він працював до світанку. Мольберт стояв, повернутий у протилежний від мене бік, а запах фарб був ще досить сильний. Мене занудило, немов я раптом повернулася в перші три місяці вагітності, коли постійно непокоїв шлунок, тому я пошкандибала сходами вниз. У кухні на столі залишила Роберту записку, щоб він зателефонував на кафедру, поснідала й вирушила на прогулянку з Бріджит, моєю подругою. Вона теж була вагітна, вже вдруге, але живіт у неї на той час був не такий великий, як мій. Ми давно домовилися, що ходитимемо пішки не менше трьох кілометрів на день.
Коли повернулась додому, на столі були залишки Робертового сніданку, а записка зникла. Він подзвонив мені й повідомив, що змушений затриматись у коледжі надовго для консультування студентів, а до того ж потрібно показатися на товариській вечері. Я зійшла на перший поверх до їдальні, але обідати мусила сама, він так і не прийшов додому. Уві сні я чула, як риплять сходинки, що ведуть на горище; назавтра вночі знов чула й наступної ночі — теж. Часом я поверталась у ліжку на інший бік і відчувала Роберта на відстані простягнутої руки, часом прокидалась пізно вранці, а його вже не було поряд. Я чекала на дитину й на Роберта — за дитину я хвилювалася більше. Нарешті мене почало непокоїти те, що перейми можуть початися, коли поряд зі мною не буде Роберта. Я молилася, щоб він опинився на горищі — хоч малював, хоч спав, коли почнуться перейми. Тоді я змогла б дістатися підніжжя сходів і заволати, покликати його.
Одного разу, в другій половині дня, коли я повернулася з прогулянки (почувалася так, немов ми пройшли не три кілометри, а всі тридцять), знов зателефонували з кафедри. Може, я знаю, де Роберт? Вони дуже перепрошують. Відповіла, що знайду його. Почала пригадувати, й виходило, що він уже кілька днів не спав — принаймні, у нашому ліжку; взагалі майже не приходив додому цими днями. Я таки чула ночами скрип сходинок і вирішила, що він штурмом закінчує картину, щоб встигнути до народження дитини; можливо, ще й підробляє, поки є час. Я знову видерлася на горище й побачила Роберта: він лежав горілиць на канапі, важко й повільно дихав, навіть трошки хропів. Була четверта година дня, а я не була впевнена, чи ж він так і спав зранку, не прокидаючись? Він що, не знає, що йому потрібно проводити заняття, ще й утримувати дружину з велетенським животом? На мене напала лють, я кинулася до канапи, аби потрясти його як слід і збудити, та раптом зупинилася. Мольберт було повернуто до віконця, й тільки тепер я побачила, що там намальовано, побачила розкидані по підлозі етюди.
Я одразу її впізнала, наче ми певний час не бачились, а тепер випадково зустрілись на вулиці. Вона посміхалася мені, губи трохи опущені, очі сяють — той самий вираз, що був на малюнку, який я кілька місяців тому витягла у Роберта з кишені в зоні відпочинку на трасі. Це був портрет до пояса, модель одягнута. Тепер можна було побачити, яка чудова в неї фігура — струнка, міцна, з повними грудьми, плечі дещо ширші, ніж зазвичай у жінок, шия вигнута. Зблизька я побачила, що живопис не зовсім чіткий, поверхня дещо груба, хоча всі форми реалістичні й сповнені життя — імпресіоністична манера або щось на межі цього стилю. На ній була складчаста сукня, бежева з малиновими смужками, що спускалися вздовж ліфа, вигідно окреслюючи груди — одяг з іншої епохи, костюм для портрета в студії художника. Волосся зачесане догори і перев’язане червоною стрічкою — мій улюблений колір, оранжево-червоний, я навіть знала точно, з якого тюбика Роберт узяв фарбу для цієї деталі. Начерки, розкидані на підлозі, були етюдами до цього портрета. Я миттєво оцінила — то була одна з найкращих картин серед усіх, які Роберт будь-коли писав. Вона була вишуканою і водночас сповненою прихованої дії. Мені нечасто доводилося бачити, щоб вираз людського обличчя було схоплено так блискуче — здавалося, вона зараз почне рухатись, тихенько розсміється, опустить очі під моїм поглядом.