Я пішла з кухні. Якщо він втратить роботу через власну безвідповідальність, переїду знов до матусі й житиму з нею в Анн-Арборі. Народиться дівчинка, і ми всі троє, три покоління жінок, житимемо тихо й спокійно, піклуватимемося одна про одну, доки вона не зросте й не зможе знайти собі кращої долі. Пішла у спальню, лягла (ліжко застогнало під моєю вагою) й натягла на себе теплу ковдру. Сльози жалю до себе потекли з очей, покотилися по щоках, я витирала їх рукавом.
За кілька хвилин почула, що Роберт підійшов до спальні, й заплющила очі. Він присів на краєчок ліжка, від чого те провисло ще дужче.
— Пробач мені, — вимовив він. — Я не хотів поводитися брутально. Просто заняття в коледжі й робота ночами виснажили мене остаточно.
— Чого ж ти тоді не зупинишся, не перепочинеш? — запитала я. — Я тебе більше не бачу вдома. А втім, здається, ти більше спиш, ніж працюєш. — Крадькома подивилася на нього. Обличчя знов виглядало нормально. Я подумала, що той дивний вигляд мені примарився.
— Сплю, але не вночі, — відповів Роберт. — Ночами не можу спати. Я натрапив на багатий матеріал, дуже багатий, і мені необхідно використати його весь, без залишку. Я мрію про нову серію картин, велику кількість портретів, і просто не можу спати, доки не завершу принаймні кілька з них. А потім я втомлююся, мені потрібно заснути. Здається, я три ночі не спав.
— Ти міг би спинитися, — повторила я. — Все одно, коли народиться дитина, будеш змушений спинитися. — І подумки додала: «А це може статися кожної хвилини». Але вголос не сказала — бодай не наврочити чого!
Роберт погладив мене по голові.
— Так, — погодився він, а голос звучав відсторонено, і я відчула, що він знову поринув у свої мрії. Деякі мої приятельки, в яких були маленькі діти, розповідали, що чоловіки часом «з’їжджають з глузду» перед народженням дитини, й сміялися, начебто в тому не було нічого серйозного. «Але коли вони побачать ту дитину…» — додавали звичайно, і всі дружно піддакували. Ясно, що перший погляд на дитину здатен був усе залагодити. Можливо, й Роберт прийде до тями. Зробиться «жайворонком», малювати буде в слушний час, без проблем залишиться на роботі, а спати лягатиме в один час зі мною.
Ми ходитимемо на прогулянки з коляскою, а ввечері разом укладатимемо дитину спати. Я знов повернуся до живопису, ми зможемо робити це по черзі: один доглядає дитину, інший малює. Можливо, ми певний час триматимемо дитину в нашій кімнаті, а другу спальню використаємо під мою студію.
Я міркувала, як поділитися з Робертом цими думками, як попросити його про це, але почувалася надто стомленою, щоб відшукувати необхідні слова. Крім того, якщо він не збирається з власної волі робити всі ці речі разом зі мною й заради мене, тоді який же з нього батько? Мене вже не раз непокоїло те, що він ніколи не знав, скільки в нас грошей — чи багато, чи мало (а частіше за все їх було занадто мало) — або коли потрібно сплачувати рахунки. Я завжди сплачувала їх сама, облизуючи марки й наклеюючи їх рівно у верхньому кутку конверта з почуттям виконаного обов’язку, хоча й розуміла: коли адресат перетворить чеки на готівку, на нашому банківському рахунку майже нічого не залишиться. Роберт стис моє плече.
— Піду закінчувати картину. Гадаю, завтра можна її завершити, якщо я попрацюю як слід.
— Вона студентка? — спитала я відчайдушно, побоюючись, що пізніше вже не насмілюся запитати.
Його це запитання, здається, не налякало. Він взагалі не зрозумів, про що я питаю, й не відчував будь-якої провини.
— Хто?
— Жінка з картини, що на горищі. — І знов я примушувала себе промовляти слова, вже шкодуючи про свої запитання. Сподівалася, що він не відповість.
— A-а. Я не використовую модель, — сказав він. — Просто намагаюся уявити її собі. — Це звучало дивно: я не вірила йому, але й не схоже було, що він бреше. Зі страхом збагнула, що відтепер буду вдивлятися в обличчя всіх молодих дівчат з коледжу, в усіх, хто має кучеряве волосся. Втім, навіщо? Він же малював її, коли ми ще не залишили Нью-Йорк, принаймні, у той час, коли ми від’їжджали. У тому, що обличчя — те саме, не було жодного сумніву.
— Найважче там — вірно передати її вбрання, — зауважив Роберт за хвилину. Він насупився, почісував собі лоба, потирав носа — цілком нормальний, розгублений, задумливий. Боже мій, подумалося мені, я стаю шизофренічкою. Він же художник, справжній художник, зі своїм особливим баченням світу. Він пише те, що йому хочеться, що спадає йому на думку, а результати досі були блискучими. Ніщо не свідчить, буцімто він спить зі студенткою або з якоюсь моделлю в Нью-Йорку. Він навіть не їздив туди з того часу, як ми оселилися тут. І чого сумніватися, чи вийде з нього добрий батько?
Він підвівся, схилився зі своєї висоти до мене, поцілував, дійшов до дверей і зупинився.
— Зовсім забув тобі сказати: кафедра обрала мене для персональної виставки на факультеті. Взагалі, всім надають таке право по черзі, але я не гадав, що мене оберуть так швидко. Виставка проходитиме у міському музеї. А заодно мені підвищують заробітну плату.
Я підвелася на ліжку.
— Це ж чудово! А ти мені не сказав!
— Я тільки вчора дізнався про це. Може, позавчора. Я хочу, щоб ця картина була на виставці обов’язково, тож потрібно її закінчити. Можливо, і всю серію вдасться зробити.
Він пішов, а я лежала усміхнена й ще півгодини все підтягала ковдру. Напевно, я заслужила сон, як і Роберт.