Не можу сповна описати своє перше враження — хіба те, що воно змусило мене скрикнути вголос: всюди було обличчя жінки, жінка була на всіх поверхнях горища — частини, варіанти, повтори… Розсічена на частини, пошматована, нехай і без крові. Її обличчя я вже знала, й тепер бачила його в десятках примірників по всьому приміщенні: усміхнене, серйозне, різного розміру, з різним настроєм. Іноді волосся в неї було зачесане догори, іноді перевите червоною стрічкою або накрите темним бриликом чи капелюшком, ось вона в сукні з низьким декольте, а то з розпущеним волоссям і оголеними грудьми — це приголомшило мене вкінець. Часом була сама рука, окремо, прикрашена маленькими золотими каблучками, або старомодний високий черевик на ґудзиках, а то й етюд окремого пальця, босої стопи або, на мій жах, ретельно окреслений зморщений сосок, вигин оголеної спини, плеча, сідниці, глибока тінь між розсунутих стегон, і раптом — аж я здригнулася від несподіваного контрасту — ретельно застібнута рукавичка, похмурий чорний корсаж сукні, рука з віялом або з букетом квітів, закутане в плащ таємниче тіло, а потім знов її обличчя: в профіль, в три чверті, анфас — з чорними очима, сумне.
Дерево, на якому він малював, було відполіроване піском (горище не завершене, але поверхні рівні, оброблені), так що він мав змогу писати найменші деталі. Основу цього колажу він розписав ніжною сіро-блакитною фарбою, зробив рамочки з весняних квітів, не таких живих, як численні зображення жінки, проте витончених, їх легко було впізнати: троянди, яблуневий цвіт, гліцинії, — квіти, які росли в нас на території коледжу й подобалися нам з Робертом. Балки були прикрашені довгими скрученими стрічками, червоними й синіми — це створювало особливу оптичну ілюзію, що нагадувала мені шпалери у вікторіанських спальнях.
Дві короткі стіни горища були відведені пейзажам, написаним досить вільно, можна було вважати їх даниною імпресіонізму; і в кожному була присутня та сама пані. На одному було зображено берег моря, зліва здіймалися скелі. Жінка стояла сама, на певній відстані від глядача, і вдивлялася в морську далечінь. Тримала в руці парасольку, на голові був блакитний капелюшок, прикрашений квітами, і все ж мала прикривати очі ще й долонею, бо сонце, граючи на воді, засліплювало. На іншому пейзажі була сіножать, вкрита цятками різних кольорів, що мали зображувати квіти влітку; жінка напівлежала у високій траві під розкритою парасолькою й читала книжку, а на красивому обличчі грали відблиски рожевого візерунка сукні. На мій подив, поряд з нею була дитина, дівчинка років трьох-чотирьох, яка перебирала квіточки. Я тут же подумала, чи не пов’язана ця варіація з появою в нашому житті Інгрид. Від цієї думки моє серце трохи заспокоїлося.
Я присіла на рипуче крісло Роберта біля письмового стола. Дивлячись на те дівча серед квіточок, на її платтячко, капелюшок і кучеряву голівку, я згадала, що не можу більше залишати Інгрид, яка не спала, саму в колисці. На горищі залишався один вільний куток, скісне ребро даху, не вкрите живописом. Решта стелі й стін була насичена красою, вибухом кольорів, сповнена присутністю тієї жінки. Незавершені полотна на мольберті теж зображували її: на одному вона закутана в темну тканину, написану ще тільки наполовину (плащ? шаль?), обличчя затінено, а в очах — що? Кохання? Жах? Вона дивилася прямо на мене, і я відвела очі. Інше полотно лякало навіть ще більше. Там було зображено її обличчя поряд з іншим — мертвої жінки, яка привалилася до її плеча. Волосся у мертвої було сивим, одягнена вона в такий само старомодний студійний костюм, посеред лоба червоніє ранка — темна дірочка, маленька, глибока, чомусь жахливіша за будь-яку велику криваву рану. Тоді я вперше побачила той образ.
Ще одну довгу хвилину я сиділа. Горище, полотна — я розуміла, що то була найкраща робота його пензля, яку я тільки бачила. Видатна робота, в якій виявився весь його хист, вона справляла також враження пристрасті, готової вибухнути, пристрасті, яку він відчайдушно намагався стримати. Щоб написати це, потрібні були дні й ночі, тижні — можливо, місяці. Я згадала фіолетові набряки під очима Роберта й те, як шкіра на щоках і лобі пішла зморшками від напруги. Він уже двічі чи тричі говорив мені, що відчуває творчу наснагу, йому хочеться тільки писати й писати, а спати тепер зовсім не хочеться, я ж заздрила йому, бо сама цілими днями почувалася напівсонною — після того, як ночами колихала й годувала Інгрид. Неможливо було продати горище, переповнене живописом, проте, можливо, вдасться виставити ті два полотна? Якщо говорити відверто, я молилася, аби ніхто більше ніколи не побачив ту приголомшливу феєрію. Як потім пояснити це власнику будинку — коледжу? Ні, перш ніж ми колись залишимо цей будинок, Роберту прийдеться замазати все, що він намалював. Від цієї думки — що прийдеться зафарбувати таку чудову роботу, з якої бив, променився, лився через край величезний талант, — у мене засудомило в животі. Ніхто, крім мене, цього не зрозуміє.