Поставила на стіл чай для нас обох і сіла, намагаючись зберігати спокій.
— Роберте, — почала я, — знаю, що ти втомився; проте, можна, ми кілька хвилин поговоримо?
Він подивився на мене, не опускаючи чашки, волосся з одного боку стирчало, вираз обличчя невдоволений. Тільки тепер я збагнула, що він не приймав душ — видно було, що він не тільки стомився, але й шкіра була масна. Прийдеться заявити, що він не повинен так перевтомлюватися — що викладанням у коледжі, що розписуванням стін на горищі. Він же просто виснажує себе. Роберт поставив чашку на стіл.
— Що я зробив не так на цей раз?
— Нічого, — одразу відповіла я, але в горлі уже піднімався клубок. — Ти нічого не зробив не так. Просто ти мене непокоїш.
— Не потрібно непокоїтися, — сказав він. — З якої речі ти мала б непокоїтися через мене?
— Ти виснажився, — наполягала я, стримуючи сльози. — Ти так багато працюєш, що виглядаєш виснаженим, а ми вдома тебе майже зовсім не бачимо.
— Так ти ж саме цього бажала, хіба ні? — пробурчав він сердито. — Ти бажала, щоб у мене була добра робота, аби я утримував тебе.
Мої очі почали наповнюватися сльозами, як я не намагалася їх стримати.
— Я хочу, щоб ти був щасливий, а бачу, як ти перевтомлюєшся. Весь день ти спиш, а всю ніч малюєш!
— А коли ж мені малювати, як не вночі? Втім, уночі я теж здебільшого сплю. — Він скуйовдив волосся на лобі. — Ти що ж — гадаєш, мені вдалося закінчити хоч одну справжню картину?
Раптом погляд на це занедбане, масне волосся теж розсердив мене. Врешті-решт, я працювала не менше: ніколи не могла поспати більше трьох-чотирьох годин поспіль, робила все по дому, мила й чистила, купувала й готувала. В мене не було можливості малювати, хіба що пожертвувати рештками сну, а цього я дозволити собі не могла, тож не могла й малювати. Проте саме завдяки мені Роберт мав змогу виконувати свою роботу, що б він там не малював. Йому ніколи не доводилося мити посуд, чистити туалет або готувати їжу — від цього звільнила його я. І все ж я час від часу знаходила можливість мити волосся, гадаючи, що інакше йому не сподобається, можливо.
— Є ще одна річ, — мимоволі це прозвучало в мене різко. — Я піднімалася на горище. Що це все має означати?
Він відкинувся на спинку стільця й уважно дивився на мене, потім завмер, розпрямивши могутні плечі. Уперше за весь час, що ми жили разом, я відчула страх — не тому, що він такий блискучий, талановитий, не тому, що він здатен якось зачепити мої почуття, а просто злякалася, як лякаються тварини, коли їм щось загрожує.
— На горищі? — перепитав він.
— Ти багато написав там, — сказала я, обережніше підбираючи слова. — Але не на мольберті.
Він хвилину помовчав, потім розкинув руки на столі.
— То й що?
Більше за все мені хотілося розпитати його, хто та жінка, але замість того я сказала:
— Мені просто здалося, що ти вже готовий до виставки.
— Так.
— Але ж ти закінчив тільки одне полотно й половину іншого, — зауважила я. Це було зовсім не те, про що мені хотілося говорити. Голос у мене знову затремтів.
— То що ж, ти тепер хочеш наглядати за моєю роботою? Хочеш наказувати мені, що писати? — Він раптом сів прямо на маленькому кухонному стільці, майже заповнивши собою все приміщення.
— Ні, ні, — вимовила я. Від його жорстоких слів, від жорстокості моєї власної зради самої себе сльози покотилися по моїх щоках. — Я не збираюся наказувати тобі, що писати. Я добре розумію, що ти повинен писати те, що потрібно тобі. Але я занепокоєна твоїм станом. Мені не вистачає тебе. Мені страшно бачити, який ти виснажений.
— Гаразд, побережи своє занепокоєння, — відказав він. — І не лізь у мої справи. Мені зовсім не потрібно, щоб хтось шпигував за мною, вистачає й інших клопотів. — Він сьорбнув чаю з чашки, відставив її, немов смак того чаю викликав у нього огиду, та й пішов з кухні.
Чомусь найбільший біль мені завдало саме те, що він пішов, відмовившись розмовляти далі. Ще ніколи мені не було так прикро. Мене з головою накрила гірка хвиля відчуття, нібито я сплю й бачу жахливий сон. Я виборсалася з тієї хвилі й стрибнула за Робертом.
— Роберте! Зачекай! Не можна так залишати. — Наздогнала його у передпокою й ухопила за лікоть.
Він скинув мою руку.
— Не чіпай мене!