А зараз перший сніг нової зими матеріалізується перед її очима, виникаючи без попередження з дощу. Вона припиняє писати й витирає перо фланелівкою, намагаючись при цьому не забруднити рукави чорнилом. Зів’ялий сад стоїть, уже вкритий снігом якогось витонченого кольору — він насправді не білий. Який же він сьогодні? Бежевий? Сріблястий? Безбарвний, якщо така річ взагалі існує? Вона поправляє аркуш паперу, вмочує перо в чорнила й повертається до листа. Розповідає своєму кореспондентові, як саме сніг лягає на кожну гілку, як кущі (а деякі з них вічнозелені) нахиляються докупи під легкою фатою небілого кольору, як садова лава, щойно зовсім гола під струменями дощу, відразу вкрилася м’якою тонкою подушкою снігу. Вона уявляє, як він слухає її розповідь, розгортаючи листа своїми старіючими пальцями. Бачить, як його очі, сповнені стриманої ніжності, вбирають у себе її слова.
З другою поштою пізніше приносять нового листа від нього. Цей лист загубився для нащадків, але їй він розповідає щось про нього або про його власний сад, іще не вкритий снігом, адже мав написати того листа ще вчора ввечері, а живе він у самісінькому центрі міста. Можливо, він скаржиться, з чарівним гумором, на порожнечу свого особистого життя: після смерті дружини він багато років самотній, а дітей у нього немає. Так само, згадує вона, як і в неї. Вона сама достатньо молода, щоб бути його дочкою, навіть онукою. З усмішкою вона згортає аркушик листа, потім розгортає знов і перечитує.
Розділ 28
Роберт з кам’яним обличчям погодився піти до лікаря, але не дозволив мені йти з ним разом. До медпункту можна було дійти пішки, у містечку все близько, і я, всупереч собі, стояла на нашому ґанку й дивилася Роберту вслід. Він ішов, опустивши плечі, а ноги ледь переставляв, немов кожний рух завдавав йому болю. Я молилася всім святим, щоб він був у гуморі для детальної розмови або, принаймні, у відчаї, щоб розповісти лікарю про всі симптоми без винятків. Напевно, прийдеться зробити аналізи: можливо, його виснажує захворювання крові — мононуклеоз або (боронь, Боже!) лейкемія. Але це ніяк не пояснюватиме, чому він малює чорняву жінку. Якщо ж Роберт не дуже багато розповість, то мені, напевно, прийдеться самій побачитися з лікарем, пояснити тому все як слід — і це потрібно зробити потай, аби не дратувати Роберта.
Після прийому в лікаря він пішов, як я гадала, на заняття або до студії коледжу, тому що я побачила його знову лише за обідом. Він нічого мені не розповів, доки я не поклала Інгрид спати, а вже тоді мені довелося прямо запитати його: що сказав доктор? Роберт сидів у вітальні — не стільки сидів, скільки розлігся на канапі з книжкою, яку навіть не відкрив. Коли я звернулася до нього, підвів голову:
— Що? — Здавалося, він дивиться на мене звідкись здалеку, а обличчя з одного боку трішки перекосилося, як я вже помічала раніше. — A-а, я не ходив до нього.
У душі в мене здійнялася хвиля суму й гніву, але я глибоко вдихнула.
— Чому?
— Облиш це, гаразд? — вимовив він слабким голосом. — У мене не було настрою. Мені було що робити, я вже три дні не мав часу малювати.
— То замість лікаря ти пішов малювати? — Принаймні, це була бодай якась ознака життя.
— Ти що, перевіряєш мене? — Очі в нього звузилися. Він виставив перед собою книжку, немов щит. Цікаво, подумала я, а чи не кине він тією книжкою в мене? То був фотоальбом про вовків, що Роберт купив на початку року. До речі, це також було щось новеньке: він став почасту купувати нові книги, яких потім не читав. Раніше він завжди був надто ощадливим і купував речі лише у секонд-хендах, узагалі купував небагато, за винятком великих красивих черевиків, які так полюбляв.
— Я тебе не перевіряю, — сказала я обережно. — Але мене непокоїть твоє здоров’я, тому я хочу, аби ти побував у лікаря й розібрався, що з тобою. Я гадаю, як тільки ти побесідуєш з лікарем, то вже почуватимешся краще.