— Йому хочеться поглянути на ситуацію очима близької людини, — відповів Роберт і додав: — Він стверджує, що справи в мене наразі йдуть непогано. Завдяки літію. — Він уперше згадав назву ліків.
— Ти теж так вважаєш? — Я поклала руку йому на стегно, відчувши, як напружились м’язи, коли він натиснув на гальмо.
— Почуваюся зовсім добре, — відгукнувся Роберт. — Гадаю, ліки не довго ще знадобляться. Аби лише не так стомлюватися — мені потрібна наснага, щоб писати картини.
«Щоб писати, — подумала я. — А щоб бути з нами?». Одразу після обіду він лягав спати, не погравши з Інгрид, а вранці, коли я виходила з дитиною на прогулянку, часто іще спав. Я нічого йому більше не сказала.
Клініка займала довгу низьку будівлю з дорогих порід дерева, а навколо будинку були висаджені дикі деревця, загорнені в паперові трубки. Роберт підійшов до клініки впевнено, притримав двері для мене, і я з Інгрид на руках увійшла всередину. Простора приймальня в якій збиралися, здається, пацієнти різних лікарів, була з одного боку щедро освітлена сонцем. Незабаром увійшов чоловік, посміхнувся й кивнув Робертові, назвав моє прізвище. На ньому не було білого халата або службової картки з прізвищем — він був одягнений у піджак з краваткою й добре відпрасовані брюки кольору хакі.
Я кинула погляд на Роберта, а він похитав головою.
— Йди ти, — сказав він. — Він бажає бесідувати з тобою наодинці. А мене він покличе, коли буде потрібно.
Отже, я залишила Інгрид з Робертом і пішла слідом за доктором… утім, навіщо нам зараз його прізвище? Він був добросердою людиною середнього віку, яка сумлінно виконує свої обов’язки. Стіна в його кабінеті була увішана дипломами й посвідченнями в рамочках, на столі — зразковий порядок, один-єдиний аркуш паперу прикритий важким бронзовим прес-пап’є. Я сіла обличчям до столу, відчуваючи, що руки без Інгрид якісь порожні. Пошкодувала, що не взяла її з собою — Роберт може знову закрити обличчя руками й не стежити за нею, а дитина тим часом потягнеться до електророзеток і декоративних квітів. Коли я трохи придивилася до доктора Н., то виявила, що він мені подобається. Обличчя в нього було інтелігентне, як у мого дідуся з Мічигану. Голос низький, злегка гортанний — здавалося, він підлітком приїхав сюди звідкись, і акцент, яким би той не був, зробився непомітним, лише приголосні він вимовляв дещо різко.
— Дякую, що ви сьогодні прийшли до мене, місіс Олівер, — почав він. — Мені важливо бесідувати з близьким родичем пацієнта, особливо того, хто звертається до мене вперше.
— Буду рада допомогти, — щиро відповіла я. — Я вже давно хвилююся за Роберта.
— Цілком слушно. — Він переклав з місця на місце прес-пап’є, відкинувся на спинку стільця й поглянув на мене. — Я знаю, що вам приходилося нелегко. Будьте певні, я приділяю Роберту багато уваги, і мене задовольняє, що перша спроба медикаментозного лікування дає добрий результат.
— Він дійсно виглядає спокійнішим, — погодилась я.
— Будь ласка, можете ви мені розповісти, що ви побачили такого незвичного в його поведінці, що саме вас занепокоїло? Роберт сказав мені, що це ви змусили його звернутися до лікаря.
Я склала руки й розповіла про наші проблеми, Робертові проблеми, про всі запаморочливі зміни, що відбувалися останнього року.
Доктор Н. слухав мене мовчки, з незмінною доброзичливістю в погляді.
— І вам здається, що літій стабілізує його настрій?
— Так, — підтвердила я. — Він досі забагато спить і сам на це скаржиться, але здатний майже завжди вчасно підводитися й іти до коледжу на заняття. А скаржиться він тому, що не може писати картини.