— Я двічі брав у нього інтерв’ю у Вашингтоні, — відповів я напружено. — Не скажу, що знаю його дуже добре, але він мені цікавий.
— Ну, і як він? — Арнольд подивився на мене пильніше, ніж доти. Як же я не помітив раніше гострого розуму в його блакитних очах? Він обеззброював співбесідника — з ним так затишно, такий він собі нешкідливий, з тими кістлявими ногами й руками, що недбало поклав на стіл. Він не міг не сподобатися, але тепер я його побоювався.
— Наскільки я зрозумів, він зараз працює над якимось новим циклом малюнків.
— А сюди повернутися не збирається? Жодного разу не чув, щоб він збирався повернутися.
— Мені він нічого не казав про плани повернутися до Ґрінхіла, — сказав я чисту правду. — Принаймні, ми цієї теми не торкалися, може такі плани в нього є, просто я не знаю. А як ви гадаєте, йому подобалося викладати? Як він поводився зі студентами?
— Ну, якщо вам відомо, він утік разом зі студенткою.
— Що ви кажете? — На цей раз я забув про обережність.
— А! Цього він вам не розповів? — Арнольд виглядав задоволеним. — Так ось, вона не навчалась у нас — напевно, він познайомився з нею, коли викладав один семестр у іншому коледжі, але пізніше ми довідалися, що він узяв відпустку й поїхав до Вашингтона, де вони стали жити разом. Здається, він навіть не надіслав сюди формальну заяву про звільнення. Не знаю, як воно там сталося. Він просто не повернувся з відпустки. Для подальшої кар’єри викладача це вельми погано. Ніколи не здатен був збагнути, як він міг дозволити собі втратити заробіток. Він не схожий на людину, в якої десь відкладена купа зайвих грошей. Утім, хіба тут можна бути певним? Можливо, він продав багато своїх картин, таке цілком могло трапитися. Та однаково, то була ганьба. Моя дружина була трохи знайома з його дружиною — так вона каже, дружина Роберта ніколи про це й словом не згадувала. Вони тоді вже мешкали певний час у місті, а не в студмістечку. Дуже мила жінка його дружина. Не можу уявити, що собі думав старий Боб, проте… ви ж самі знаєте: інколи люди з’їжджають з глузду.
Мені було важко вставити в його розповідь яке-небудь слушне зауваження, але він того, здається, не помічав.
— І все ж я бажаю Робертові всього найкращого. Він людина доброї душі, принаймні, я так завжди вважав. Гадаю, що він птах високого польоту, тут би все одно не втримався надовго. Така моя особиста думка. — У цьому висновку не чулося жалю, неначе коледж, який не міг утримати Роберта, цілком задовольняв його самого, мов те крісло, в якому він так зручно влаштувався. Він пожував олівець, яким грався, а тоді почав щось малювати в блокноті. — А на чому ви зосереджуєтесь у своїй статті?
Я опанував себе. Може, спитати в Арнольда, як звали ту колишню студентку? Ні, не насмілюся. Знову подумав, що то може бути його муза, жінка з картин, що так не подобалася Кейт. Мері?
— Розумієте, я зосередився на портретах жінок у творчості Олівера, — відповів я на його запитання.
Арнольд мав би пирхнути, якби його натура це дозволяла.
— Гадаю, він таких написав чимало. На його виставці в Чикаго були здебільшого картини з жінками — скоріше, з однією жінкою, такою чорнявою, кучерявою. Бачив я, як він малював деякі з них. Тут десь має бути каталог тієї виставки, якщо його не забрала дружина Роберта. Одного разу я спитав: хто та жінка — одна з його знайомих? Він не відповів, тож я знову не відаю, хто йому позував. Можливо, та сама студентка, хоча вона мешкала далеко звідси, я вже згадував про це. Або… ні, не знаю. Дивна людина цей Роберт — він умів так відповідати на запитання, що ти тільки згодом міг збагнути: жодної інформації з нього так і не вдалося витягти.
— А не здавалося… Ви не помічали в ньому нічого незвичного перед тим, як він залишив коледж?
Арнольд кинув свій малюночок на стіл.
— Незвичного? Та ні, не сказав би, хіба що ті останні чудернацькі картини… Не годиться так відгукуватися про роботу колеги, але всім відомо, що я завжди висловлюю свою особисту думку прямо, тож і вам скажу чесно: вони мене дещо занепокоїли. У Роберта надзвичайний хист писати в стилі дев’ятнадцятого століття; навіть якщо вам не подобаються імітації, все одно не можна не захопитися його майстерністю. Натюрморти в нього були просто чудові, а ще я бачив один його пейзаж у манері імпресіоністів. Можна було просто подумати, що то живий краєвид. Одного разу він мені сказав, що важлива тільки природа, а концептуальне мистецтво йому зовсім чуже. Я також не захоплююся концептуальним мистецтвом, проте для мене воно зовсім не таке чуже, тож я подумав: «Тоді нащо ж виписувати всі ті важкі вікторіанські вбрання?» Якщо то не концептуальний живопис, то я й не знаю, як це тепер назвати — а він робить заяву й тут же пише саме такі картини! Втім, напевно, він сам вам про це казав.