Що в цій Робертовій картині мене вразило найбільше (якщо не брати до уваги жах сцени як такої) — там був сюжет, тоді як доти всі зображення цієї жінки, які я тільки бачив, були портретами. Але в чому саме полягав сюжет? Я гадав, що для цього твору Роберт взагалі не використовував жодних натурниць — мені ж і Кейт розповідала, що він іноді малював і писав з власної уяви. Можливо й те, що натурниці йому позували, але всю зображену історію він вигадав сам, на користь цього припущення вказували костюми дев’ятнадцятого століття. Чи ж він уявляв свою героїню з убитою матір’ю на руках? Не виключено, що він у такий спосіб просто змальовував риси свого характеру — світлі й темні, дві складові своєї душі, поділені навпіл хворобою. Мені не вірилось, що Роберт Олівер дійсно зображував якісь реальні сюжети.
— Вам також не подобається? — Арнольд виглядав задоволеним.
— Вона майстерно написана, — відповів я. — А де тут ваша картина?
— Ось, на цій стіні, — Арнольд простяг руку до великого полотна позаду нас, поряд з дверима, й схрестив руки на грудях, дивлячись на своє творіння. То була абстрактна картина: великі квадрати блакитного кольору, які поступово переходили один в одного, зливалися, відблискували яскраво-зеленим, немов хтось кинув квадратний камінець у воду й змусив її розходитися квадратними концентричними хвилями. Правду кажучи, картина приваблювала. Я обернувся до Арнольда, посміхаючись.
— Це мені дійсно подобається.
— Дякую, — у голосі його бриніла радість. — Зараз я пишу в жовтих тонах. — Ми ще постояли перед картиною у блакитних тонах — дитям, яке народив Арнольд два роки тому, й сам автор, схиливши голову набік, дивився на свій витвір закохано. — Так, — почав він.
— Дійсно, — підхопив я. — Вам потрібно повертатися до кабінету, до роботи. Ви були дуже люб’язні, — додав я зі щирою подякою.
— Якщо знову побачите Роберта, передайте від мене привіт, — сказав Арнольд. — Скажіть, що його тут не забувають, що б там не трапилося.
— Обов’язково перекажу! — либонь, я збрехав.
— І надішліть мені примірник своєї статті, якщо не забудете, — він помахав мені рукою, коли ми вийшли надвір.
Я кивнув, потім похитав головою, тоді схаменувся й помахав йому у відповідь, перш ніж сісти в машину, але Арнольд уже зник. Хвилинку я посидів за кермом, намагаючись не ховати обличчя в долонях. Потім вийшов з машини, повільно, відчуваючи, як будинок дивиться на мене своїми вікнами, й повернувся до галереї. Свідомо проминув живопис при вході, підставки з блискучими вазами й чашами, гобелени з полотна й вовни. Я покрокував до головної зали й почав роздивлятися виставлені там роботи студентів, читав, не запам’ятовуючи, пояснювальні таблички, дивився, як міняться барви: червона, зелена, золота, — дерева, фрукти, гори, квіти, куби, мотоцикли, літери, розмаїття робіт, часом дуже гарних, часом на подив невдалих. Я переглянув усі експонати, доки перед очима не закружляли кольорові плями; лише після цього повернувся до картини, написаної Робертом.
Зрозуміло, жінка так і залишалася там, схилившись над страшним тягарем, притискаючи безсило схилену голову з отвором від кулі до вигину своїх грудей, закритих зеленою сукнею. Її обличчя не виглядало безпорадним від горя, воно зосереджене, щелепи стиснуті, щоб утримати сльози, чорні брови зійшлися разом — вона нещасна, несамовита, прекрасна. Навіть у лінії плечей можна помітити, яка вона гнівна, а численні спідниці ще тремтять від швидкого руху: вона ж рвучко впала на коліна й підхопила тіло найдорожчої людини. Без сумніву, вона знала й любила ту літню жінку, тут не було абстрактного милосердя. Картина була надзвичайною, вражаючою. Я маю спеціальну освіту, проте не міг примусити себе розмірковувати: якими саме засобами живопису вдалося Роберту зобразити такі емоції й цю ілюзію руху. Я бачив, які мазки він використовував, як змішував фарби, але як йому вдалося зробити одну жінку такою сповненою життя, а іншу такою цілковито безжиттєвою — це залишалося поза межами мого розуміння. І якщо це витвір тільки уяви, від того він ставав лише жахливішим. Як же коледж дозволив, щоб це полотно висіло тут, щоб кожного дня його бачили студенти?
Стояв там і дивився, поки мені не здалося, начебто вона зараз підведеться з криком відчаю або почне кликати по допомогу, або побіжить, або ж вигне свою чудову спину й талію, намагаючись підняти й понести важке тіло загиблої. Будь-якої миті могло статися що завгодно. Видатна картина! Він спіймав і зупинив мить потрясіння, цілковитої зміни, невіри в те, що трапилося. Я взявся рукою за горло й відчув тепло власного тіла. Чекав, що зараз вона підведе голову. А чи зможу я — у цьому полягало головне питання — чи зможу допомогти їй, якщо вона підведе голову й погляне на мене? Вона була зовсім поряд зі мною, дихала й жила справжнім життям у мить небувалого спокою перед тим, як її поглине хвиля страждання, а я був зовсім безсилим, відчуваючи це. І тоді я вперше збагнув, чого вдалося досягти Роберту.