Розділ 40
Того дня мені знадобилося кілька годин, перш ніж я прийняв певне рішення. Був уже вечір, коли я знов опинився перед дверима Кейт. Я втратив ще один день, тож завтра мені прийдеться вирушати в путь до Вашингтона рано вранці й швидко їхати, аби встигнути на призначений пацієнтам прийом. Замість того, щоб одразу поїхати з Ґрінхіла, я збудженими кроками міряв його вулиці, пообідав там, у місті, а потім, в останню хвилину, повернув у протилежний бік від гірської дороги, що вела до котеджу Хедлі й попрямував на протилежний кінець долини. В кварталі, де мешкала Кейт, наді мною нависали дерева, світилися віконця будиночків у стилі Тюдорів. Десь загавкав собака. Я повільно під’їхав до її ґанку. До ночі було ще далеко, а для візиту ввічливості трошки запізно. Якого біса я не зателефонував їй заздалегідь? Де була моя голова? Втім, на той час я вже не міг спинити себе.
Коли піднявся на ґанок, автоматично ввімкнулося світло, і я б не здивувався, якби пролунав дзвінок тривоги. У вітальні горіла єдина лампа. Жодних інших ознак життя, хоча я бачив, що світло пробивається й з кімнат, які виходять на протилежний бік будинку. Підняв руку, щоб подзвонити в двері, потім рештки здорового глузду змусили мене замість того сильно постукати.
З глибини будинку промайнула й наблизилася до вхідних дверей тінь — Кейт; її мініатюрна постать то опинялася в колі світла, то знову поринала в напівтемряву, волосся сяяло, рухи повільні від утоми. Вона стривожено подивилася крізь скло, впізнала мене, напевно, але від того зробилася лише більш сторожкою. Підійшла до самих дверей і повільно їх відчинила.
— Мені дуже шкода, — вимовив я, — дуже шкода турбувати вас, коли вже так пізно, і я ще не втратив розум… — Щодо цього я не був таким упевненим, краще було й не казати, таж вихопилось якось само. — Вранці я їду звідси, ви ж знаєте, і… будь ласка, покажіть мені решту картин.
Її рука впала з дверної ручки, Кейт подивилася мені прямо в обличчя — із сумом, з відразою, немов моя поява виявилася для неї останньою краплею, але було в її погляді й безмежне терпіння. Я не рушав з місця, з кожною миттю втрачаючи надію. Зараз вона мені відмовить, скаже, що я справді збожеволів, наполягатиме, що навіть не розумію, чого хочу, що мені взагалі немає чого тут робити, і краще забиратися звідси. Замість того вона посунулася, пропускаючи мене в дім.
У будинку панував цілковитий спокій, я ще більше відчув недоречність свого вторгнення, до того ж я був незграбний і гучно тупотів. Якою ціною змогла вона досягти такого спокою в сім’ї? Тут було затишно, м’яко лилося світло, всюди зразковий порядок, деревина й квіти легко дихали — так, як дихають діти. Вони, напевно, сплять на другому поверсі, тож бачити їх я не міг, але згадка про їхню беззахисність пригнічувала мене ще сильніше. Я лякався підніматися тими сходами, де можна буде дійсно почути їхнє легке дихання, але, на мій подив, Кейт відчинила двері в їдальні й повела мене вниз, до льоху. Звідти тхнуло пилом, пліснявою, сухою деревиною. Ми повільно спускалися сходами; хоча над головою горіла лампочка без абажура, в мене було відчуття, немов ми спускаємося в темряву. Запах нагадував щось із дитинства, щось дивне й приємне, якесь місце, де я грався. Тендітна постать Кейт рухалася попереду. Я згори поглянув на її золотаво-брунатне волосся в тьмяному світлі лампочки: здавалося, жінка зникає, йдучи від мене в казку. В одному кутку були складені дрова, в іншому — допотопна прядка, пластмасові відра, порожні керамічні горщики для квітів.
Кейт мовчки підвела мене до дерев’яної шафи у дальньому кінці приміщення. Мов уві сні, я відчинив дверцята й побачив, що шафа спеціально була призначена для зберігання полотен — кожне мало окрему полицю, наче сушка в художній студії, — і вся шафа була повна картин. Кейт розчинила для мене дверцята ширше, її біла рука вирізнялася на тлі темного дерева. Я простяг руку й обережно витяг з темряви одну картину, приставив її до найближчої стіни, потім витяг другу, третю, поки шафа не залишилася порожньою, а вздовж стін не вишикувалися вісім полотен. Деякі з них мали бути з виставок Роберта. Цікаво, подумав я, чи багато інших він там продав, і куди вони потрапили, до яких музеїв та приватних колекцій.