У цьому було так багато сенсу, що я не продовжував її розпитувати. Мені здалося, що ці бентежні образи зможуть колись допомогти її дітям закінчити коледж, якщо вона правильно ними розпорядиться. Кейт допомогла мені повернути полотна на їхні місця в шафі, й ми разом зачинили дверцята. Нарешті я знову пішов за нею, дерев’яними сходами вгору, крізь вітальню на ґанок. Там ми на хвилину зупинилися.
— У мене немає заперечень проти того, що ви робите, — сказала вона. — Що б ви не задумали, ви маєте рацію.
Я зрозумів: це був дозвіл розповісти Роберту, що я бачився з його дружиною, не бачив його дітей, окрім як на фотографіях, побував у напрочуд охайному домі, який колись був його домом, дивився на його картини, які Кейт зберігає для майбутнього, а зазирнути у майбутнє далеко їй не дано.
Хвилину ми помовчали, потім Кейт потяглася (хоча й не так, як до Робертової щоки, напевно) й стримано поцілувала мене.
— Щасливої вам дороги, — побажала вона. — Будьте обережні.
Вона не попросила щось переказати Роберту від неї.
Мені забракло слів, я кивнув і пішов сходинками вниз, почув, як в останній раз за мною зачинилися двері. Опинившись на дорозі, я ввімкнув радіоприймача, потім вимкнув і заспівав сам, гучно в оточуючій тиші, потім іще гучніше, а рукою пристукував по керму.
Я бачив, як у світлі голої лампочки сяють картини Роберта, і знав, що більше можу їх і не побачити. Але ж моє життя нарешті вирвалося на волю, а може, то Кейт допомогла йому вирватися.
Розділ 41
Ззовні будинок на вулиці Ламартін, де розташована його студія, виглядає непривабливим. Вона роздивляється, сидячи в кареті. З учорашнього дня весь час казала собі, що обов’язково візьме служницю. І лише в останню мить перед тим, як поїхати з дому, збагнула, що не бажає будь-яких свідків. Залишила економці зайву записку: вона їде до знайомих і нагадує, щоб опівдні її свекру принесли їжу та напої, як звичайно.
Фасад будинку виглядає цілком реальним; стрічка капелюшка тисне їй на горло, бо вона зав’язала занадто тугий вузол. Ранок уже закінчується, вулицею гуркочуть колеса екіпажів, важко цокають копита, риплять візки. Офіціанти шикують стільці перед кав’ярнями, старенька прибиральниця підмітає сміття на бруківці. Беатриса дивиться, як ця жінка у драних рукавичках і латаній спідниці отримує від якогось чоловіка в довгому фартусі кілька монет і йде далі вулицею зі своєю мітлою та відром.
У сумочці Беатриси лежить записка з назвою вулиці, номером і начерком будинку. Її запрошено подивитися на нове велике полотно, яке він збирається подати наступного тижня до журі Салону, тож вона мусить поглянути на полотно зараз або чекати до відкриття Салону, і хто ж знає, чи буде воно там виставлено? Це несерйозний привід, вона ж може побачити картину пізніше, разом з Івом, незалежно від того, буде ця робота виставлена у Салоні чи ні. Проте Олів’є не один раз згадував, що хоче подати картину, що це полотно громіздке, що він невпевнений. Думки про цю картину, його битва зі своїм творінням — це стало їхнім спільним клопотом, немов вони були співавторами. То був портрет молодої жінки, як він розповів їй нещодавно. Беатриса не наважилася спитати, хто та жінка — напевно, натурниця. Він міркував певний час, чи не подати до Салону замість портрета один з краєвидів, написаний раніше. Їй усе це відомо, й вона відчуває гордість від того, що причетна до цього, що він з нею радиться — слабеньке виправдання того, що вона приїхала сюди сама, ще й у новому капелюшку. Крім того, вона ж не збирається відвідувати його вдома; він просто заманив її до своєї студії — можливо, там будуть присутні й інші люди, питимуть аперитиви й обговорюватимуть картини.
Вона відпускає карету на одну годину й підбирає спідниці, аби зійти. Сьогодні вона одягла костюм для прогулянок, сливового кольору, а зверху синій вовняний плащ, облямований сірим хутром. Капелюшок пасує до плаща: він новомодного стилю, із синього оксамиту, окантований сріблом і густо насадженими незабудками, квітками цикорію й люпину з блакитного шовку. Квіти чудово схожі на живі, неначе капелюшок прикрашали прямо в полі. Вдома дзеркало засвідчило, що в неї вже палають щоки, а очі блищать — мабуть, відчуттям провини.
Беатриса спостерігає, як її нога в чорному шкіряному черевичку залишає карету, ступає на бруківку, обминаючи якусь слизьку калюжу. Зараз вона перебуває в такому районі міста, де трапляються всілякі пригоди; вона це усвідомлює й намагається уявити собі цю вулицю вісім років тому, вкриту барикадами (можливо, й тілами загиблих), але їй важко відвернути увагу від теперішнього — всі думки обертаються навколо чоловіка, який чекає на неї десь нагорі. Може, він бачить її в цю мить? Вона старанно уникає підводити погляд іще раз. Притримуючи спідниці однією рукою в рукавичці, Беатриса попрямувала до входу, постукала, потім схаменулася: тут же немає слуг, щоб відчиняти двері, їй потрібно просто ввійти всередину. Там старенькі сходи ведуть її на третій поверх, до його студії. Жодні двері на інших поверхах не відчиняються, коли вона минає їх. Зупиняється, читає на дверях його прізвище й намагається віддихатися (корсет у неї тугий), перш ніж постукати.