Наступний день виявився важким і напруженим: у «Ґолденґров» колеги й медсестри тягли мене кожен до себе, тому що я довго був відсутній. Справи у декого з пацієнтів ішли не так добре, як я сподівався, тож сестри були невдоволені. Стіл у кабінеті завалений паперами. Втім, всього за кілька годин мені вдалося завітати до палати Роберта Олівера. Роберт сидів на складаному стільці біля конторки, що правила йому за робочий стіл і полицю з приладдям, і робив замальовки. Листи лежали поруч, розділені на два стоси. Цікаво, за яким принципом він їх поділив? Коли я ввійшов, він закрив зошит і подивився на мене. Я вирішив, що то добра ознака: інколи він зовсім не помічав мене, незалежно від того, малював у той час чи ні, і так могло повторюватися багато разів, що було дуже неприємним. Вигляд у нього був стомлений і сердитий; його очі ковзнули по моєму обличчю, упізнали, потім оцінили мій одяг.
Мабуть, вже в сотий раз я замислився: його мовчанка могла спричинити до того, що я недооцінював ступеня важкості захворювання. Цілком імовірно, що його стан був серйознішим, аніж я гадав, спираючись лише на візуальні спостереження, навіть якщо спостерігав часто й дуже уважно. Мені також було цікаво, чи здогадався він, куди саме я їздив. Поміркував: може, влаштуватися у великому кріслі й попросити його помити свій пензель і сісти на ліжко, навпроти мене, послухати, які новини я розкажу йому про колишню дружину? Я міг би сказати: «Мені відомо, що коли ви її цілували вперше, то відірвали від підлоги й підняли». А міг би й так: «До вашої годівниці все ще прилітають кардинали, а в горах розквітають лаври». Міг би сказати: «Я тепер ще більше переконаний у тому, що ви геній». А можна було запитати: «що для вас означає Етрета?»
— Як почуваєтеся, Роберте? — Я залишився стояти в дверях.
Він повернувся до свого малюнка.
— Добре. Тоді я піду зустрінуся з іншими хлопцями. — Чому я вжив саме це слово? Воно ніколи мені не подобалося. Окинув кімнату швидким поглядом. Здається, ніщо не змінилося, не було нічого небезпечного, ніщо не пересунуто. Я побажав йому зробити гарний малюнок, зауважив, що день обіцяє бути сонячним, і пішов, посміхнувшись так щиро, як вдалося зобразити — утім, він однаково не дивився на мене.
До кінця дня я наполегливо робив усе, що потрібно було зробити, а потім затримався в кабінеті, щоб розібрати папери на столі. Коли вже пішов з роботи весь денний персонал, а пацієнтам роздали, а згодом прибрали обід, я зачинив двері кабінету, замкнув, а тоді вже сів до комп’ютера.
І побачив те, що й сам почав пригадувати. То було містечко на узбережжі Нормандії, в тих краях, які багато малювали художники дев’ятнадцятого століття, зокрема, Ежен Буден і його енергійний молодий протеже Клод Моне. Я знайшов знайомі картини: величезні суворі скелі Моне, знамениту скельну арку на березі. Але Етрета вочевидь приваблювала й багатьох інших художників, включаючи Олів’є Віньйо і навіть того Жільбера Тома, чий автопортрет з монетами висить у Національній галереї: вони обоє малювали ту смужку берега. Складалося враження, що кожний художник, який міг витратити гроші на квиток нової північної залізниці, їхав туди й писав хоч одну картину Етрети — і визнані майстри, й аматори, ті, хто малює вихідними днями для розваги, й любителі акварелі з вищого світу. Скелі Моне вивищувалися над усіма іншими картинами в історії Етрети, але й він лише віддав данину традиції.
Я відшукав сучасну фотографію міста — велична арка виглядала так само, як і за доби імпресіоністів. Залишилися й широкі пляжі з витягнутими на пісок і перекинутими човнами, й скелі з порослими травою верхівками, й маленькі вулички, уздовж яких вишикувалися елегантні старі готелі й житлові будинки — багато з них могли існувати вже тоді, коли в декількох метрах від них писав свої картини Моне. Але я не побачив нічого, що можна було якось пов’язати з написом, нашкрябаним на стіні в колишньому будинку Роберта Олівера. Хіба що в своїй бібліотеці книжок про Францію він повинен був зустріти цю назву й деякі описи мальовничих приваб міста. Їздив туди сам, щоб відчути «радість»? Може, під час тієї подорожі до Франції, що її згадувала Кейт? Знов майнула думка: чи не з’являються в Роберта помірні галюцинації?