За весь цей час стався лише один випадок, який заслуговує на згадку. Мене провідав Робін Ойг, один із синів горезвісного Роб Роя. Його всюди розшукували, звинувачуючи в тому, що він викрав молоду жінку з Балфрона і нібито (як запевняли) силоміць примусив її одружитися з ним, а він розгулював по Балкіддеру, як хазяїн у своєму обведеному муром парку. Це він підстрелив Джеймса Макларена, коли той орав у полі, причому ще й досі з ним не звели рахунку. Проте Робін Ойг безстрашно заходив у дім своїх смертельних ворогів, як мандрівний крамар на заїжджий двір.
Дункан устиг сказати мені, хто це, і ми стурбовано перезирнулись. Ви повинні зрозуміти нашу тривогу: адже незабаром мав прийти Алан, і навряд чи ці два чоловіки могли зустрітися мирно. Та якби ми послали когось із попередженням або спробували подати гасло, то, напевно, викликали б підозру в Макгрегора, що й без того був насторожений. Він зайшов дуже ввічливо, але весь час підкреслював своє високе походження: скинув капелюха перед місіс Макларен і знову насунув його на голову, розмовляючи з Дунканом. Установивши таким чином належні відносини (як він, очевидно, думав), Макгрегор підійшов до мого ліжка і вклонився.
— Мені сказали, що ваше ім'я Балфор.
— Мене звуть Девід Балфор, — поправив я. — Слуга покірний.
— У відповідь я міг би назвати своє ім'я, сер, — вибачився він, — але воно останнім часом трохи втратило своє значення. Можливо, досить буде сказати вам, що я рідний брат Джеймса Мора Драмонда, або Макгрегора, про якого ви не могли не чути.
— Звичайно, сер, — відповів я трохи стривожено. — Чував я й про вашого батька Макґрегора-Кембла. — І, підвівшись на ліжку, я вклонився, гадаючи, що це потішить його самолюбство, якщо він пишається своїм батьком, оголошеним поза законом.
Макгрегор знову вклонився і сказав:
— Ось що я хочу сказати вам, сер. У сорок п'ятому році мій брат підняв частину "Ґреґари" й повів шість сотень, щоб завдати вирішального удару супротивникові. Лікар, який ішов разом з нашим кланом і вилікував ногу моєму братові, коли той зламав її в сутичці під Престонпенсом, мав таке саме ім'я, як у вас. Він був брат Балфора з Бейса. І коли тільки ви доводитесь йому ріднею, я віддаю себе і свій люд у ваше розпорядження.
Ви, мабуть, пам'ятаєте, що про своє походження я знав не більше, ніж бродячий пес. Правда, мій дядько щось белькотів про якихось поважних родичів, але не сказав нічого конкретного, і в мене не лишалось іншого виходу, як зізнатися, що я не знаю всієї своєї рідні.
Робін висловив жаль з приводу того, що йому довелось потурбуватися, повернувся до мене спиною і, не вклонившись, попрямував до дверей. Я чув, як він сказав Дунканові, що я "всього-на-всього безрідний сільський бовдур, який не знає навіть власного батька". Хоч я й розгнівався на ці слова, водночас соромлячись свого неуцтва, та ледве міг стриматися, щоб не засміятись на думку про те, що чоловік, оголошений поза законом (Робіна таки повісили через три роки), був такий вибагливий до походження своїх знайомих.
Біля самих дверей він зустрів Алана, який саме заходив у кімнату; вони позадкували і втупили один в одного очі, мов незнайомі собаки. Обидва були малі на зріст, але в цю хвилину наче виросли від свідомості власної гідності. Кожний мав шпагу і рухом стегна вивільнив руків'я, щоб можна було легше вихопити клинок.
— Містер Стюарт, коли не помиляюсь? — сказав Робін.
— Слушно, містере Макгрегор. Це ім'я, якого можна не соромитись, — відповів Алан.
— Не знав, що ви в моїх краях, сер, — протяг Робін.
— Я вважаю, що перебуваю в країні моїх друзів, Макларенів, — відповів Алан.
— Як сказати, — кинув той. — На це можна дещо й заперечити. Між іншим, я чув, що ви майстер володіти шпагою.
— Якщо ви не народилися глухим, містере Макгрегор, то, мабуть, чули про мене куди більше. Та не я один в Аппіні вмію носити шпагу. Коли мій родич і зверхник Ардшил не так уже й багато років тому розмовляв з джентльменом, що мав ваше ім'я, я щось не чув, щоб Макгрегор узяв гору.
— Ви маєте на увазі мого батька, сер? — перебив його Робін.
— Авжеж. Та це мене не дивує, — вів далі Алан. — Джентльмен, про якого я кажу, мав погану звичку додавати слово «Кембл» до свого імені.
— Мій батько тоді вже доживав свій вік, — обурився Робін. — Двобій був нерівний. Ми з вами складемо кращу пару, сер.
— Я теж так гадаю, — погодився Алан.
Я вже майже приготувався схопитися з ліжка, а Дункан не відходив від цих бойових півнів, готовий утрутитись при першій-ліпшій нагоді. Та коли ми почули останні слова, чекати далі було нічого. І Дункан зі сполотнілим обличчям кинувся між ними.
— Джентльмени! Я думав про зовсім інший поєдинок. Ось флейта, а ось два джентльмени, обидва уславлені музики. Давно вже йдуть суперечки про те, хто з вас краще грає. Сьогодні вам трапляється чудова нагода вирішити це питання.
— Що ж, сер, — кинув Алан, звертаючись іще до Робіна, з якого не зводив очей, так само як і Робін з нього, — що ж, сер, — повторив він, — здається, й справді я чув щось таке. А ви, кажуть, добрий музика?
— Я граю, як Макрімон! — вигукнув Робін.
— Дуже сміливо сказано, — зауважив Алан.
— Раніше мені доводилось виправдувати й сміливіші порівняння, — заявив Робін, — і то маючи справу з кращими супротивниками.
— А це легко перевірити, — сказав Алан.
Дункан Ду поспішив винести флейти, які становили його основну власність, а також поставив перед гостями шинку з баранини і пляшку того напою, який називають атольським бровзом. Готують цей напій зі старої горілки, процідженого меду і свіжих вершків, змішаних у певному порядку й пропорції. Супротивники ще не могли охолонути від войовничого запалу, проте обидва сіли один проти одного біля вогню, виявляючи надмірну ввічливість. Макларен умовляв їх покуштувати його баранину й бровз, нагадавши, що дружина його родом з Атолу і відома повсюди своїм умінням готувати цей напій. Але Робін відмовився від частування, заявивши, що це шкодить диханню.
— Прошу вас узяти до уваги, сер, — звернувся Алан до Робіна, — що я майже десять годин і ріски в роті не мав, а це шкідливіше для дихання, ніж будь-який бровз у всій Шотландії.
— Я не хочу мати ніяких переваг, містере Стюарт, — відповів Робін. — їжте й пийте, і я од вас не відстану.
Кожний з'їв по невеличкому шматочку баранини і випив келих бровзу за здоров'я місіс Макларен; потім, після нескінченного обміну чемностями, Робін узяв флейту й заграв коротеньку мелодію в дуже швидкому темпі.
— А ви вмієте грати, — мовив Алан і, взявши від свого суперника інструмент, спершу заграв ту саму мелодію в такому ж темпі, що й Робін, а потім полинули варіації, прикрашені гарними трелями, що їх так люблять музики і називають фіоритурами.
Мені сподобалась Робінова гра, та Аланова гра полонила мене.
— Непогано, містере Стюарт, — сказав суперник, — але ви показали мало вигадки у своїх фіоритурах.
— Я?! — обурився Алан, і кров ударила йому в обличчя. — Я завдаю вам брехню!
— Отже, ви визнаєте себе переможеним на флейті, — заявив Робін, — і хочете зміняти її на шпаги?
— Чудово сказано, містере Макґрегор, — відказав Алан, — поки що (він вимовив це з притиском) я беру свої слова назад. Хай Дункан буде свідком.
— Далебі, вам непотрібні свідки, — зауважив Робін. — Ви самі куди кращий суддя, ніж якийсь Макларен у Балкіддері, бо, слово честі, ви неабиякий музика, як на Стюарта. Передайте мені флейту.