Ми вже казали, що Лівіо Перетті налетів на Монтано, наче вихор, але тут трохи затримаймо дію, щоб сказати ще кілька слів про найпоказнішого з охоронців музею Бор-гезе. Атож, він був найпоказніший — чи не головна його прикмета. А для нього самого найголовніше починались і закінчувалося в стінах музею. Поза цими стінами відбувалися хтозна-які бурхливі події, екстремісти кидали бомби, марксисти влаштовували багатолюдні демонстрації, ліра стрімко падала, бензин і макарони нестримно дорожчали, але для Марко Монтано все це діялося немовби з якомусь іншому світі. Він не хотів нічого знати про цей інший світ. У музеї, хвалити бога, ще не кидали бомб, відвідувачі не влаштовували демонстрацій протесту, автомашини в нього не було, а тому не обходило і подорожчання бензину. Ціни на макарони та інші смачні речі знай підскакували вгору, але це його не бентежило, бо через війну та деякі інші події він не влаштував свого родинного життя, і зарплати йому вистачало. Вистачало її на дві великі порції макаронів (одну з м'ясом, другу з томатною пастою) щодня й на дві склянки доброго вина, випиті в обід і на вечерю. Навіть міг би відкласти якусь копійчину, якби не було в нього непутящого небожа. Або точніше — якби не палала в його серці незбагненна любов до того розбещеного шалапута. Негідник приходив раз або двічі на місяць і безсовісно забирав не витрачене на макарони, вино та сигарети. Дні, коли він з'являвся чи то в музеї, чи то в дядьковій мансардній кімнатці на віа Санта-Барбара, були для Монтано водночас і різдвом Христовим, і страсним четвергом. Інших важливих подій у його безтурботному бутті не заходило. Його роздвоєне життя йшло рівно, як ті старі будильники, на які рідко хто дивиться, але які сумлінно й поважно відлічують час десь на кухонній полиці.
— Синьйоре! — вигукнув Лівіо Перетті. Він простяг руки і поклав долоні на широкі плечі Монтано.— Синьйоре!
— Свята богородице, що з вами сталося? — безмежно здивувався Монтано.— Що з вами, бога ради? — повторив він, намагаючись прочитати у збуджених і палаючих очах молодика причину цього незвичайного поспіху.
Якусь мить Лівіо Перетті справді мав вигляд страшенно розтривоженої людини,— він був, як то кажуть, «не при собі». У середні віки таких людей спалювали без довгих вагань, бо вважали, що в них вселився нечистий. Лівіо Перетті пощастило, що ця історія з ним сталася не в середні віки, та й нечиста сила тримала його в своїй владі не дуже довго. Немовби зрозумівши раптом, що поводиться непристойно (адже за таке поводження колись спалювали), він швидко зняв руки з плечей Монтано, трохи заспокоївся і голосом, уже не схожим на той, стривожений, яким щойно гукав «синьйоре!», спитав охоронця по-діловому, чи прийшов директор.
Монтано здивовано витріщився на чудного молодика, якого він так часто пригощав сигаретами. Хоч голос уже спокійний, зате погляд безумний, а на обличчі щось середнє між досадою і страхом. Який актор! Неначе в нього вселилися три людські душі й кожна являла тепер своє обличчя.
Охоронець не знав, який узяти з ним тон. Раз він манта-чить сигарети, значить, хлопець бідний, і нічого з ним церемонитися. Так, але ж він мав за своєю спиною академію і в музей прийшов малювати з рекомендаціями великих людей. Та й відомо, що обранці мистецтва здобули собі право поводитися, як їм заманеться, і він, Монтано, котрий усе своє життя провів серед картин, мусив виявити і цього разу розуміння і такт.
Поки він обмірковував, яку лінію поведінки обрати, молодик, замість дивитися на нього, втупив погляд у коридор, де містилася адміністративна частина.
— Синьйор директор тут,— сказав Монтано. І, щоб задобігти якійсь прикрій помилці, поквапився попередити: —
Але синьйор директор приймає відвідувачів з одинадцятої години.
— Так! — вигукнув Лівіо Перетті й, не пояснюючи, який зміст вкладає у цей значливий вигук, повернув ліворуч і, наче здутий вітром, помчав до склепистого коридора.
Там при вході, облицьованому плитками з білого мармуру і прикрашеному двома старовинними бронзовими канделябрами, були двокрилі червоного дерева двері директорського кабінету.
Монтано спам'ятався, коли Лівіо Перетті уже простягав руку до масивної бронзової ручки. Він ступив два нерішучих кроки й остовпів: Лівіо Перетті влетів у кабінет директора. Влетів, не постукавши, і грюкнув за собою дверима.
— Свята Маріє! — заволав Монтано в душі.— Хіба так заходять у директорський кабінет!
Роберто Тоцці, директор, у цей час снідав. Худорлявий і делікатний чоловік, з посрібленим волоссям, розумним обличчям, довгими й тонкими пальцями піаніста, розщібнув на своєму письмовому столі елегантну валізку-дипломат, вийняв поліетиленовий мішечок з вареною картоплею і почав ліниво жувати. Сніданок Роберто Тоцці ніколи не відзначався особливою розкішшю, але цього ранку він здавався не гідним навіть охоронця музею третьої категорії. Проти сніданку Монтано, охоронця музею першої категорії, він був просто жалюгідний. Монтано з'їдав на сніданок миску капусняку з ковбасою і порцію смаженого лосося, а в четвер та неділю додавав до цього основного меню або сто грамів бринзи, або чверть смаженого курчати з картоплею — просто люкс, надто коли згадати неодмінну склянку червоного вина. Що вдієш: Монтано любив попоїсти всмак і цього не приховував, іноді навіть нарікав на цю свою пристрасть, бо знав, що надмірне захоплення їжею веде до непоправної біди як на цьому, так і на тому світі.