Перш ніж залишити галерею, Фелікс Чігола попередив свого ад'ютанта Джованні: той відповідає за Луїзу головою, а спробує в'язнути до неї — його понизять у чин сержанта. Знавши, що шеф не говорить на вітер і ніколи не погрожує даремно, а також потерпаючи за свою офіцерську кар'єру, Джованні вирішив ужити заходів, щоб перешкодити будь-яким зальотам навіть з власного боку, якщо, боронь боже, він втратить розум. Він витурив Карло Колону, помічника Савеллі, до швейцарів Августіно і Лоренцо. Охоронців Монтано і Федеріго відпровадив у кімнату Карло Колони, поруч із кабінетом Савеллі. Луїзу залишив у кабінеті її дядька, а Лівіо Перетті надав лаву навпроти службового входу. Лівіо Перетті нахабно заявив, що він і сам обрав би собі саме це місце, навпроти кімнати Луїзи, бо не довіряє поліції і тому мусить пильнувати.
Біля парадного та службового входів ад'ютант поставив пости. В холі сам розмістив обох охоронців — навпроти сходів, які вели у верхні зали, і навпроти кабінету Роберто Тоцці, де влаштував собі спальню і командний пуйкт. Призначив сержанта своїм заступником і начальником караулу й лише тоді дозволив собі піти повечеряти.
Він повернувся через годину, вислухав рапорт сержанта і задоволений подався спати у свій «апартамент». Витончене рококо в кабінеті Роберто Тоцці неначе оніміло перед двома начищеними до блиску чобітьми, що самовдоволено виставили свої халяви під кришталевою люстрою.
До півночі все йшло нормально. З кімнати швейцарів долинало хропіння, дуже схоже на те, що лунало з кімнати охоронців. Але невдовзі після півночі вартовий біля сходів у верхні зали раптом стенувся і відчув, як по спині й плечах пробіг дрож. Йому здалося, ніби нагорі хтось гатить кулаками у віддалені двері й виє хрипким голосом. Потім усе враз стихло. Вартовий подумав був, що йому причулося, але шум повторився. Вартовий вихопив свисток і шалено засюрчав.
Йому здалося, ніби засюрчав він з усієї сили, й дуже здивувався, коли його напарник, що стояв біля кабінету Роберто Тоцці, повільно наблизився до нього і спитав сонним голосом:
— Джакомо, що тобі спало на думку? Навіщо бавишся з цим свистком?
— Як то бавлюсь, я засюрчав по-справжньому!
— Не мороч голови! — сказав Анджело.
— Нехай допоможе тобі свята Марія! — похитав головою Джакомо.— Я сюрчав щосили, а ти кажеш, бавлюсь!
Поки вопи так розмовляли, до них підійшов сержант.
— Хто дозволив вам сходитися і розмовляти? — спитав він.— Якщо лейтенант прокинеться, знаєте, що буде?
— Синьйоре сержант! — виструнчився Джакомо.— Я засюрчав, бо згори було чути, як хтось гатить кулаками і виє!
— Та невже?! — здивувався сержант. Він не чув свистка і збентежився. І щоб не подумали, ніби він глухий, поспитав: — Через що ти зчинив тривогу?
— Він каже,— озвався Анджело,— що нагорі хтось гатить кулаками.
— Я двічі чув, як хтось гатить кулаками і виє, синьйоре сержант!
Сержант недовірливо подивився вгору.
В цю мить, наче підтверджуючи слова Джакомо, згори знову долинув якийсь дивний шум, але цим разом він нагадував далеке мукання корови або вола, немовби аж із-за пагорба Джаніколо.
— Гм! — сказав сержант.
— Чули? — зрадів Джакомо. Анджело мовчав.
— Мабуть, це вітер! — сказав сержант.— Інколи вітер виє, наче людина, а іншим разом реве, як віл. Проте,— він подивився на Анджело,— сходимо нагору, щоб совість наша була чиста.
Поки вони піднімалися сходами, Джакомо вдивлявся у свисток на долоні і дивувався: він мав би засюрчати так, щоб його почув і мертвий у могилі. «Ну й свисток!» — розізлився він і сказав сам собі, що завтра, коли повернеться в дільницю, сховається в льоху і перевірить його силу.
Сержант і Анджело спустилися вниз. Сержант сказав, що нічого немає і що той шум, мабуть, од надворішнього вітру. Але про всяк випадок доповість лейтенантові.
Остання частина ночі минула спокійно.
П'ятниця, 27 жовтня.
Чігола прокинувся в поганому настрої. Згадав ще в напівсні, що йому лишалося якихось кілька годин, щоб викрити крадіїв «Данаї», і йому стало прикро. Він уперше відчув, що на світі немає нічого нещаднішого від календаря: неначе якийсь коток космічних розмірів котиться невпинно і все підгортає під себе.
Надворі було хмарно, періщив дощ.
Роберто Тоцці сів на своєму вчорашньому місці біля вікна. Він чекав, що Чігола заговорить з ним, але інспектор зосереджено читав бюлетень з відомостями про пригоди минулої ночі. Одним повідомленням він так зацікавився, аж прочитав кілька разів, і щоразу в його очах спалахували все яскравіші вогники. Було видно, що повідомлення розворушило його. Він викурив сигарету, аби заспокоїтись, але видно було, що настрій у нього поліпшився.