— Що ти розумієш під постійним?
— Приходить регулярно, синьйоре! Щоранку й опівдні!
— Отже, щоранку... Ану пригадай, чи бачив ти вчора вранці, що він прийшов разом з першими відвідувачами?
— Вчора вранці... Не розумію, що ви хочете сказати, синьйоре!
— Чи бачив ти, що він о дев'ятій годині прийшов до галереї, чи бачив ти його серед відвідувачів? Чого ти придурюєшся? — вибухнув Чігола.
Августіно збентежено переводив погляд з Лівіо Перетті на Чіголу, навіть двічі облизав губи і нарешті знизав плечима.
— Здається, я не бачив його з першими... Іншим разом, коли приходить, скаже мені «Здрастуй, Августіно!» або всміхнеться, а вчора вранці наче я його й не бачив... А там — хтозна!
— Що означає хтозна, дідько б тебе вхопив? Був він серед відвідувачів чи не був?
— Не був, синьйоре. Не пригадую, щоб був.
— Оце вже відповідь. О дев'ятій годині, коли ти почав пускати відвідувачів у галерею, його не було серед них. Що ви скажете, Лівіо Перетті?
— Нічого. Що ви хочете, щоб я сказав?
— Він твердить, що не бачив вас серед відвідувачів.
— Це його особиста справа.
— А чи знаєте ви, що це означає?
— Що?
— Те, що він не бачив вас з відвідувачами, означає, що ви були в галереї, що ранок застав вас у галереї, що ви провели ніч проти четверга у галереї! Хай йому біс, це означає, що в середу, коли зачиняли галерею о четвертій годині, ви не пішли додому, а залишилися всередині!
— І залишившись усередині, я вкрав картину Корреджо «Даная», чи не так?
— Зажди! — підніс руку Чігола.— І до цього дійдемо.
— До чого? — наїжачився Лівіо.
— Насамперед з'ясуємо, що в середу після обід ви не пішли додому, а залишилися в галереї. Ви провели ніч у галереї, а ранком удаєте з себе невинне ягня, начебто щойно прийшли і, підбігши до мольберта, бачите, що картину «Даная» вкрадено! Біжите сходами прямо до дирекції і зчиняєте галас: «Шукайте злодіїв!»
— Шукайте картину! Я не ідіот, щоб думати насамперед про злодіїв.
По обличчю Чіголи пробіг нервовий дрож, але він швидко опанував себе.
— Я маю ще один факт, ласкавий молодий синьйоре, який доводить у досить цікавий спосіб ваше перебування в Боргезе. Хочете почути?
— Жду не діждуся! — сказав Лівіо Перетті.
— Ви залишили сліди своїх пальців на склянці для води в кабінеті Чезаре Савеллі, в тому кабінеті, де Луїза Ченчі під той час готувалася до занять. Що ви скажете про цей цікавий факт?
Роберто Тоцці впустив газету, що правила йому за віяло, але замість того, щоб простягти руку за нею, затулив рота, а потім став попускати вузол краватки, неначе раптом відчув, що йому душно.
— Час уже не морочити мене дурницями, а відпустити додому! — сказав Лівіо Перетті.— 3 якої склянки я п'ю воду і де проводжу свої ночі — це моя особиста справа, і вам не вільно розпитувати мене про це. Якщо я порушив правила внутрішнього розпорядку в Боргезе, то готовий сплатити відповідний штраф, та й годі!
— Знайшли час і мірце для комедій! — розсердився Чігола. Він міг усе знести терпляче, тільки глузування виводило його з рівноваги.— Приведіть Луїзу Ченчі! — грюкнув він по столу.— А ви,— звернувся він до Лівіо,— не кваптеся сміятися. Найкраще сміється...
— ...хто сміється останній! — весело перебив його Лівіо. Ввійшла Луїза Ченчі.
Вона трохи зблідла, і краса її здавалась особливою. Очі стали більшими, глибшими, в їхній глибині неначе світилося м'яке і далеке сяйво загадкового вогню. Так сяють мільйони невидимих зірок Чумацького Шляху. На відміну від Лівіо, вона привітно кивнула всім, і хоч її усмішка не була адресована ні до кого, кожен відчув, що вона всміхається саме йому.
Чіголі теж здалося, ніби вона всміхається йому, і хтозна-чому вперше з давніх часів йому стало незручно. Неначе він сів на чуже місце і його помилково вважали кимось іншим.
— Чи знаєте ви цього синьйора? — спитав її Чігола, показуючи на Лівіо.
Ті двоє перезирнулись і раптом, наче по команді, зареготали.
— Цей синьйор — мій наречений! — відказала Луїза. Запала одна з тих мовчанок, про які ніхто не знає, скільки вони триватимуть і коли скінчаться.
А дощ усе періщив по шибках, наче йому не буде ні кінця ні краю.
— Ми думали перекинутися кількома словами,— почав Лівіо,— але, глянувши на годинника, я побачив, що вже минула п'ята година. Галерея зачинена. Побалакали ще трохи, а о десятій Луїза попросила, щоб я пішов додому, аби нас не побачили й не подумали казна-чого. Щоб не викликати зайвих розмов, я вирішив постояти якийсь час у комірчині біля туалетних, а коли Луїза піде додому, знову пробратись до кабінету Савеллі й там залишитися до ранку. Але Луїза затрималась, і я задрімав на стільці. Раптом чую — Монтано влаштовує когось спати на лаві навпроти службового входу. Засвітив запальничку і побачив, що вже близько півночі. Вирішив перевірити, чи пішла додому Луїза. Не встиг вийти, як почув, що наближаються швидкі кроки. Хтось зайшов до жіночого туалету. О дванадцятій п'ятнадцять цей хтось вийшов, відімкнув двері службового входу і швидко вибіг на вулицю. Кілька хвилин перегодом вийшла і Луїза, я впізнав її по цоканню підборів. Ну й затрималася ж вона! Я плюнув на будь-яку обережність, спить той на лаві чи не спить, заскочив до кімнати Савеллі, погасив світло і ліг спати, замкнувши двері на ключ. О дев'ятій годині ранку, коли Монтано розмовляв з Августі-но, я побіг на верхній поверх і тоді побачив мою мазанину, накинуту на раму «Данаї» Корреджо. Все інше вам відомо.