— Капрале, Мишібрате, треба її рятувати!
— Чував я про цю історію. Проте ніколи не думав, що вона може трапитись тут. Але слухай-но! Адже Червона Шапочка — це була маленька дівчинка.
— Дівчинка? — здивувався малюк. — А мені тато казав, що то був хлопець.
— А де ж твій тато? Може, покличеш його? Чи він боїться цього вовка?
— Мій тато нічого не боїться!
— Невже? — здивувалася хитра лисичка. — Не може бути.
— Він і не таким звірюкам дає гарту… Ого-го, якби ви бачили його бліх!.. — розійшовся хлопчина.
— А чи ми, бува, не знайомі? — допитувалась Хитруся.
— Та, мабуть, ні, — прошепотів малий, спустивши очі, й почервонів.
— Слухай-но, а твій тато — такий низенький, голений?
— Та де там! Мій тато високий, як дуб, а борода й вуса — по пояс!
— Тікаймо, браття, це ж циган Мозоль!
— Лупоне, тримай же їх, недотепо, йолопе, бевзю! — заревів циган, вискакуючи з ліщини, де ховався під парасолями папороті.
Але наші друзі вже дмухнули в лісову гущавину і мчали все далі й далі. Важко дихаючи, вони бігли поплутаними стежками, якими лісові звірі ходять до водопою на річці Кошмарці, до боліт Мочарника.
Здалеку ще долинав жалібний рев Лупона.
— Ти, виродку, навіть циганити не вмієш?! Що з тебе виросте? — тряс його Мозоль, ухопивши за карк. А тоді витяг із штанів пасок та й давай чухрати.
Потім ракші, пурхаючи над вершечками дерев, ще довго зловтішно скрекотали:
Над водами Кошмарки
Над лісом стояла задушлива, гнітюча полуднева тиша. Запаморочливо пахла нагріта глиця, горобини на галявині вже приміряли коралі, а лісові горішки були повні м’якої, терпкої вати.
— Не буду більше блукати нетрями, — розплакалася Віолінка. — Коли б ви знали, як мені хочеться пити!
— Здається, десь вода шумить, — мовила Хитруся, прислухаючись.
— То не вода, а ліс…
— Пройдімо ще трішки, треба ж упевнитись, — пробував підохотити їх півень.
Сам він ледве тяг ноги. У цих нелегких мандрах капрал дуже постарів і страшенно схуд. Дедалі частіше спинявся перепочити і, схиливши набік голову, круглим оком вдивлявся в порожнє срібно-попелясте небо, ніби мовчки просив порятунку.
Нявчура важко дихав, висолопивши рожевого язичка.
— Ой, ніг не чую, — скиглила королівна, — понесіть мене хоч трошечки. Невже ви не знайдете в собі сили для мене, для Віолінки?
— В цієї дитини кам’яне серце, — шуміли дерева, дивлячись, як наша трійця, сплівши лапки й крила, хитаючись від утоми, несе опецькувату дівчинку крутими стежками туди, де в диких хащах, зарослих кінським щавлем, очеретом, татарським зіллям і сивою м’ятою, котить свої зелені води таємнича річка Кошмарка.
Нарешті поклали Віолінку під деревом. Півень, знесилений украй, сперся головою на стовбур і заплющив очі. А королівна лягла горілиць, зривала травинки, покусувала їх і спльовувала.
Та раптом вона замолотила п’ятами по землі.
— Їсти хочу! — заверещала. — От візьму й помру з голоду…
— Я б тобі власної крові вточив, — шепнув півень.
— Але вона справді голодна, — нявкнув Мишібрат.
— Заспокойся, дитинко, — гладила її скуйовджене волосся Хитруся.
Але Віолінка щосили відштовхнула її й крикнула:
— Замість квоктати наді мною, краще пошукайте чогось для мене, побігайте, понюхайте!.. Ну, чого ждете?
З очей у Хитрусі викотились дві сльозини і впали королівні на ручку. І — о диво! — там, куди капнула сльоза, шкіра біліла, зробилися дві світлі плями.
— Я гарнішаю, дивіться! — вигукнула Віолінка. — Ах, якби могла, я б тебе била й била… А потім скупалася б у твоїх сльозах і звільнилася б нарешті від тих чарів.
— Який жах! — прошепотів Мишібрат, затуляючи лапками вуха. — Я не можу цього чути.
Зненацька з-за дерев виринула химерна постать. То був старий чоловік, високий, сухорлявий, у солом’яному брилі. Довгий тютюнового кольору сюртук і вузькі штани в дрібненьку клітинку робили його схожим на стовбур старого дерева. З усіх кишень у нього стирчали пучки рослин, якесь зілля стриміло з високої зеленої бляшанки, що висіла через плече.
— Здорові були, мандрівці! — кивнув їм рукою дід.
— Доброго здоров’я, шановний пане! —відповіла здивована громадка.
— Не лякайтесь, я — дослідник священної книги природи, відкриваю таємниці вічної зелені. Ходіть, лабораторія моя тут недалечко.
Вони побачили хатину з грубих колод, приліплену до скелі, мов ластів’яче гніздо. З розколини, белькочучи, било джерельце. Тополі шелестіли над дахом сріблястим листям. Удалині плюскотіла й манила в трясовини повита опаром таємнича річка Кошмарка.
Навколо хати на вузьких грядках, підступаючи до самого порога, росли хвощ, шавлія, ромашка. Здавалось, вони позбігалися сюди з усього лісу, щоб чимскоріш виявити свої секрети.
Не встиг ботанік узятись за клямку, як двері самі розчинилися, з хати війнуло густими пахощами лук. Мандрівці вже розрізняли не запахи, а голоси материнки, м’яти. У цей духмяний гомін квіток впліталися тихі зітхання лісових фіалок, медунки і лепехи. Всім здавалося, що вони вступили у світ, знаний з дитинства, але тільки тепер він став зрозумілий і обізвався до них рідними голосами.
— Корисні рослини самі відкривають мені, які ліки з них можна зробити. Гірше з отими, отруйними, — показав старий на величезні сірі аркуші, де мліли прикуті срібними поясочками трави. Вони видавали таємниці своєї отрути з останнім подихом запаморочливих пахощів. — Не наближайтеся до них, вони шкодять людині, але коли їх використовувати розумно, будуть нам слугувати.
В кутку, на великій печі під шкіряним ковпаком стояло безліч реторт і скляних бутлів. У них веселкою мінилися різні рідини. Пучки сушеного зілля висіли під стелею. На полиці лежали цибулинки квітів, схожі на стиснуті кулачки.
— Сідайте, — підсунув старий ослони гостям. Узяв калач, поділив його, а в чарки з джерельною водою долив по кілька крапель із зеленої пляшечки. — Пийте сміло, це вас підкріпить!
Скуштували. Напій був терпкий і відсвіжував, мов березовий сік напровесні.
Побачивши, як пожадливо вони їдять і як цікаво розглядаються по хаті, господар пояснив:
— Багато ночей провів я над дослідами, поки добув усе це, — обвів рукою бутлі та слоїки. — Називають мене Білокнижником, бо людям легше повірити в чари, аніж у розум, що відкриває таємниці природи. Дивіться, я й таке можу!
Він дістав велику скляну банку із жменькою чорного попелу на споді. На ній був напис: «Розарій».
Подув міхом у пригаслий жар, підкинув смолистих трісок. Підніс банку до вогню.
Друзі зачудовано спостерігали, як попіл у посудині закипів, набубнявів, і раптом за склом заквітли троянди, та так буйно, що пуп’янки напирали один на одного, атласні пелюстки розтулялись, і приємний аромат крізь корок просочувався в хату. Але вчений уже забрав посудину з-над вогню, пелюстки згорталися, в’яли, чорніли, врешті на споді лишилась тільки жменька шурхітливого попелу.
— О великий майстре! — вигукнув півень. — Відчаруй королівну!
Учений глянув на них з-під насуплених брів.
— Чому я повинен помагати їй? Поміркуйте як слід, у кожного з вас є свої клопоти, а моє зілля має силу, котра багато що може відмінити!
— Я… — Хитруся подумала про свою сумну долю. Ох, їй уже остогидло вчити чужих дітей, цих нестерпних вередунів. Так хотілося б стати де-небудь господаркою. Крутилася б собі між теплою кухнею, де сяють мідні каструлі, й повного коморою. — Ні, — прогнала солодкі мрії, — нічого я для себе не хочу, краще порятуй з ласки своєї нашу малу!