Усміхнувся мудрий ботанік, розгадавши причину її вагань.
— А ти чого хочеш?
Півень провів крилом по припалому сивиною гребеню.
— Я прошу відчарувати Віолінку, — сказав він, тулячи дівчинку до грудей.
— І я теж, — нявкнув Мишібрат, але коли вчений глянув йому у вічі, кіт низько нахилив голову і похапцем став згортати крихти. Він щосили стискав губи, боячись, що розплачеться і старий вичитає з його очей ганебну історію з продажем тіні.
— Ну, зараз подивимось, що вам готує майбуття, побачимо, яка вам доля судилася…
Учений дістав велику плоску посудину, викувану із срібла, налив у неї джерельної води. Потім завісив вікна. В хаті стало темно, лише кілька променів просмикувалось крізь щілини між брусами, лише бурштинові од живиці сучки світилися, мов золотисті зіниці.
Чотири пахучі свічки, тліючи, снували тонкі димки, що заслоною зависали в повітрі.
— Підійдіть ближче!
Друзі нахилились, учений ліщиновою гілочкою розігнав дим. Тісно притулені дві мордочки, дзьоб і дівчача голівка відбилися в дзеркалі.
Навколо стояла тиша, тільки коли-не-коли зітхне якесь зілля та запищать над будинком ластівки.
Спочатку друзі не бачили нічого, крім сивих димків та сріблястого полиску води, але що пильніше вглядалися, то ширше розсувався простір, і ось посудина стала вікном, крізь яке вони дивились у бездонну блакить. Ліворуч видніла прочинена брама, сплетена з молодих зелених пагонів та листя.
З тієї брами висипали діти.
Бігали рожеві, ще незграбні опецьки, майже на льоту вбиралися в одежинки, котили яскраві обручі й ганяли м’яча. Лошата на неслухняних ніжках, схожі на клубочки їжаки, лисенята, ще не оперені, жовтодзьобі птахи рухались у хмарі бабок та метеликів. Унизу хвилею здіймалися неходжені квітучі трави, зелені, мов у день сотворіння світу. Все те сунуло так густо, що ледве можна було щось розгледіти в цьому весняному поході. Але тривало це одну мить. І ось уже дівчатка ставали дорослими, у хлопців виростали вуса й бороди, всі старілися і, пузаті, згорблені, з видимою полегкістю зникали за другою брамою, сплетеною з сухих маківок та пожовклого листя.
— Бачите мене?! — скрикнув капрал Пипоть.
І всі розгледіли в натовпі міцненького півника, що гасав на дерев’яному конику. Раптом кінь одмінився, став справжнім румаком, а півень — ветераном блабланської війни. їм здалося, що перш ніж зникнути за другою брамою, він побронзовів, мов пам’ятник.
— Тебе жде слава, капрале, — прошепотів учений.
— Хитруся! — писнула Віолінка.
Лисичка з рожевим бантом на хвості бігла, вимахуючи ранцем з книжками. Ніяких звуків не було чути, але по розкритому писочку всі зразу вгадали, що вона весело співає. Раптом ноги її заплутались у довгій спідниці — вона підросла. Ніс у неї витягся й загострився. Витончена, зграбна, плавною ходою вона ввійшла у другу браму.
— Мишібрат, Мишібрат, — шепнув півень.
В юрбі ставних молодиків виступав кіт. Квіти відцвітали, їх заміняли плоди. Кіт у багатій бричці, гладячи шпакуватий вус, в’їхав у макову браму.
— До вас обох доля ласкава, добробут вас жде, спочинок, — пояснив ботанік.
— Це я, це я! — скрикнула Віолінка. Серед громадки дітей з’явилася дівчинка з золотистими кучерями. — Яка ж я гарненька! — милувалася вона сама собою.
Хотіла показати пальцем і доторкнулась до водяного дзеркала. Розійшлись кола, видіння розпливлося. Дим заклубочився над головами.
— Ну, видовище скінчене, — крекнув учений самітник, — годі розважатись! Тепер до роботи. Знаєте, як зветься оце дзеркало? Уява.
Мандрівники протирали очі. Посудина була звичайнісінькою мискою, викуваною з срібла, а вода — як вода. Тільки догоряли біля них дурманливі свічки. В голові паморочилось.
— Що це було? — спитала Віолінка.
— Ліворуч — то брама пробудження, або народження. А праворуч, та, куди всі прямують, — то брама смерті, або брама макового сну.
— А між ними — все життя! — вигукнув півень.
— Життя… — всміхнувся учений. — Ну що ж, пора вже вам допомогти.
З кількох пляшечок він налив у скляночку еліксирів, суміш запінилася. Скляночку подав королівні.
— На, випий! — звелів їй. — Не бійся!
—А я погарнішаю? — допитувалась дівчинка. — Побілію від цього?
— Ти не розбалакуй, а пий! Спершу треба подбати про отруєне серце, а потім дійде черга й до шкіри.
Віолінка випила.
І відразу тягар у грудях почав танути, вона пригадала, як часто злостилася, пригадала кожну хвилину, коли була нечемна і невдячна. Потім у пам’яті зринула вся добрість і терпіння супутників. Пробуджене серце заболіло. З-під вій, що кидали тіні на її смугляві щічки, бризнули рясні сльози. Чорнокнижницька отрута виходила з неї. Віолінка відчувала, як міняється. Вона знов стала доброю.
— Дякую тобі, — прошепотіла дівчинка, притулившись мокрим від сліз личком до жилавої руки ботаніка.
— А тепер знімемо цей грим.
Він провів лезом лепехового меча по її підборіддю, ніби голячи. І ось нові дива! Золотисті кудлики почали відпадати, але не встигали вони впасти на землю, як ластівки, влітаючи у відчинені двері, підхоплювали їх дзьобиками. Несли цей пух, щоб вистеляти свої гнізда.
Королівна стояла, широко роззявивши рота. Сльози в неї враз висохли.
— А коли я побілію? — спитала ботаніка. — Тато тепер мене впізнає?
— Це вже залежить від тебе. Я збудив твоє заціпеніле від чарів серце, а решту воно тобі підкаже.
— О добродійнику наш, не знаю, як і дякувати тобі… — почав півень, але Сухар, махнувши рукою, рішуче перепинив його:
— Не мені дякуйте, а мудрим рослинам, які довірили мені свої таємниці.
Кілька ластівок з писком пурхнули у відчинені двері й посідали на сволоці під стелею.
— Мишібрате, — несподівано звернувся вчений до кота, — зараз проженемо твої гризоти, що не дають тобі спокою. Дивись…
Він зняв зі стіни качалку. Став навколішки і, вхопивши той клаптик тіні, той ганебний мишачий відбиток, заходився розкачувати його й розтягати. Тінь, натерта волохатим листям дивини, довшала, росла. Ось уже стала така, як колись, але ботанік не припиняв роботи.
Півень, схиливши голову набік, зчудовано стежив за ним, а Віолінка аж пищала з захвату. Потім самітник відламав кілька сонячних променів і обплів ними цю нову величезну тінь, ніби золотими стьожками. І ось наїжений Мишібрат побачив, як від кожного його руху на стіну падає смугаста тигряча тінь.
— Ну, тепер ти задоволений? — усміхнувся Сухар, випускаючи з долоні решту спійманих променів.
— Ти найвидатніший учений у світі! — нявкнув Мишібрат і з радощів ну стрибати.
Його тінь з жовтими смугами безшелесно гасала по стінах, полохаючи щебетливих ластівок.
— Я покажу вам найближчу дорогу до кордону. Пора вже рушати.
— Тут не продеремось, — шепнула Віолінка, — ця ожина так дряпає!..
— Не бійтесь… Ось же перед вами стежинка, погляньте, — показав ботанік на вузький рівний прохід, що проліг раптом між стінами бору. Він був темний і вогкий, але ген-ген біліли закрути битого шляху і линули на сонці хмарки.
— О, та туди ж так легко дістатися! — зраділа Хитруся.
— Спасибі тобі за порятунок, спасибі за добрість і сердечність, — тисли вченому руку друзі.
— Ідіть з миром.
Він постояв хвильку, дивлячись їм услід, а тоді постать його почала розпливатися, танути, зливаючись із стовбурами дерев. Ще сиве волосся блиснуло, мов березова кора, і очі сяйнули блакиттю джерелець, що сміялися серед зелені. Відійшовши трохи далі, мандрівники побачили, що ліс за ними закривається, ніби книга. Стежини не було видно, тільки з-за дерев долинав голосний спів пташиних хорів і запаморочливо пахло лісове зілля.