— Дивіться! — зірвавсь на ноги вражений Мишібрат. — Королівна, — прошепотів, — справжня королівна!
Дійсно, вода змила з неї всю поволоку від чарів та довгих мандрів. Волосся посвітліло і розсипалось по плечах золотими кучерями. Сукенка була блакитна, як небо, а на щирозлотих солом'яних черевичках блищали краплі роси, мов діамантові пряжки.
— Яка ти тепер гарна! — захоплено мовила Хитруся.
— І яке пишне вбрання! — шанобливо схилився півень.
Але королівна ніжно обняла їх, цілувала дзьоб і мордочки, гладила й міцно пригортала. Лише тепер друзі відчули, що вона по-справжньому їх любить.
— Для вас я — ніяка не королівна, мої дорогі, а просто Віолінка!
На хвилину спізнились
Сонце сідало, все більше червоніючи, а над землею стелилися сутінки.
— Ну, нам уже пора, — сказав капрал.
Усі взялися під руки й попростували серединою шляху.
— Для мене це найщасливіший день, — зітхнув півень. — Тепер уже я за вас спокійний...
— І я теж, мої комашки! — гаркнув циган Мозоль, вискакуючи з лісу. — Ну, добривечір! Що, вас параліч ударив?
Подорожні стояли, мов скам'янілі, а він — величезний у присмерку, залитий кривавим надвечірнім сонцем, — наближався до них, трясучи кудлами та кустратою бородою. Півгодини тому Мозоль зустрів на дорозі барана-катеринщика. Відразу помітив у нього в руках ненависну сурму. І, відкупивши її в здивованого Баранелла, певний, що втікачі близько, клусом погнав через ліс.
— Давайте сюди малу, а решта марш у кущі! — гримнув циган.
— Тікаймо! — крикнула Хитруся.
Немов очутившись, друзі круто повернулись і помчали стрімкою стежкою до монастиря. За ними, сапаючи, ринувся Мозоль.
Та вони не добігли ще й до першого закруту, коли півень зрозумів, що втекти їм не пощастить. Лишалось одне: дати відсіч ворогові.
— Візьми! — гукнув він Хитрусі, передаючи їй свій вузлик, потім шепнув: — Чешіть до хвіртки... Я дожену вас!
— Я зостануся з тобою, — хекав Мишібрат.
— Ні, ти мусиш бути з ними до кінця.
— Капрале, — благально мовив кіт, біжачи поряд, — дозволь мені...
— Ні! Тепер моя черга!
Зібрав півень усі сили і, заступивши циганові дорогу, крикнув:
— Стій!!!
— Геть! — ревнув Мозоль, але, побачивши рішучу позу капрала, стишив ходу.
Обоє стояли на узвишші біля закруту стежки. Над ними чулися крики втікачів, камінці з гуркотом котилися вниз.
Півень випростався, настовбурчив пір'я, опустив розчепірені крила і, прибравши цю одвічну лицарську поставу, націлявся в темряву притупленим дзьобом. Циган завважив це, простяг свої лапища і, скрегочучи зубами, почав підступати до нього.
Так вони стояли за крок один від одного, мов кам'яні статуї, в примарному світлі місяця, що саме сходив з-за гори. Старе півневе серце стукотіло: «Пам'ятай, це вже останній бій, будь мужнім».
Циган схилився над ним, величезний, як дуб. Зненацька внизу зацокали підкови, залунали вигуки:
— Тримайся, старий! В зуби його! Ми йдемо на підмогу!
Крешучи іскри острогами і блискаючи цівками пістолів, якісь люди дерлися на гору.
Повернув півень голову, щоб краще роздивитись.
Циган тільки цього й чекав. Він вихопив з-за халяви довгого ножа і з криком: «Ах, куряча твоя душа!» — двічі вгородив капралові в груди.
— Не зачиняйте хвіртки, зараз прибіжить півень! — почув ще Пипоть згори Хитрусин голос.
Підвів голову. Вгорі, біля відхиленої хвіртки монастиря, побачив вогник ліхтарика, його товариші були в безпечному місці.
Гаряча кров текла з пробитого серця. Півень розтулив дзьоба і без жодного стогону сконав.
Циган витер ніж об траву. Повів довкола чорними очима.
Потім, чуючи щораз ближче голоси й кроки, переступив через труп, що загородив йому дорогу, і побіг до монастирської брами.
В ту ж мить з-за повороту вискочили троє.
—Ану викреши вогню! Присвіти сюди!
Сипнули іскри. Криваво блиснув смолоскип.
Прибульці схилились над тілом капрала.
— Забитий! — зойкнув один. — Цей лиходій раз вислизнув з наших рук, але тепер уже не втече!
— Запізно! Браття-розбійники, запізно! — заволав другий.
То були Гуляйнога, Коркотяг і Кутик. Мозоль прокрався через їхню засідку і навіть відбатував пів-уса. сонному ватажкові.
Помітивши сліди, всі троє кинулися навздогін циганові, щоб додержати своєї клятви. І ось запізнилися — на хвилину.
Розбійники витерли лаву, на якій звичайно від. почивали прочани, підіймаючись до монастиря, поклали на неї небіжчика, і при світлі смолоскипа, що прискав кривавими іскрами, жалобна процесія рушила вгору.
Коли загрюкали кулаками в дубову браму, обережно визирнув брат Ослик і відразу злякано від. скочив. Але Мишібрат уже відсував засуви.
Їх впустили на подвір'я. Місяць, уже сховавшись за вежу, заливав сріблом брук. Поміж гіллям монастирських горіхів літали й тужливо пугали сови.
— Нічого їм не кажіть, — показав Мишібрат на кімнату для гостей, де спочивали Хитруся з Віолінкою. — О бідний мій друже! — заридав він, цілуючи звисле півневе крило.
Тіло внесли до наріжної келії, одразу засвітили свічки, і Мишібрат тремтячою лапкою закрив небіжчикові очі.
Народження Епікурика
Місяць склисто світив за ґратами вузького вікна. В глибокій темряві горіли, опливаючи слізьми, воскові свічі. Тіні ченців ворушилися на стінах, шелестіли сторінки молитовників.
— Нічого не можу їсти, — прошепотіла Хитруся, відсуваючи мисочку, в якій парувала кминова юшка.
— Що, не смакує вам? — стурбувався кухар, брат Мускат, згортаючи пухкі руки на кругленькому черевці.
— Ні, дуже смачно, просто ложка в рот не лізе. Я вся тремчу, — прошепотіла лисиця. — Чому він не йде? В мене лихе передчуття! З ним якесь нещастя скоїлося...
Притискаючи до грудей капралів вузлик, вона зірвалася з лави і, неначе щось їй підказало, вбігла в келію, де лежав небіжчик.
Якусь хвилю стояла, нічого не розуміючи. А потім здійняла лапки і, пронизливо скрикнувши, впала непритомна. Вузлик випорснув і зі стуком покотився по кам'яній підлозі.
Розбійники схопились і підвели лисицю, а Кутик зачерпнув води з кропильниці й побризкав на неї. Хитруся поволі приходила до пам'яті, і ось уже мордочка її болісно скривилась, а з очей полилися сльози.
І тоді раптом у півневому вузлику з-під шматинки, з-поміж шкаралупок обплетеного дротом яйця вибрався бравий молоденький півник. Він був невеличкий, але вже вбився в пір'я, червоний гребінчик молодецьки звисав на ліве око. Здавалось, він уже ніколи не виросте — надто довго просидів у тісній шкаралупі.
— Я Кукурік, — відрекомендувався півник радо. — Епікурик.
Потім, на подив усім, підійшов до мертвого батька і, поцілувавши застигле пір'я, щось шепотів над забитим, у чомусь присягався зі сльозами. Хитруся ніжно обняла Епікурика, пригорнула до грудей.
— Сирітко, дитятко любе!
Та він суворо відсторонив її й мовив писклявим голосом, який, проте, вже починав мужніти:
— Що вдієш, помер старий, тепер треба за нього помститися!
— Де вже тобі, маленький! — заплакала Хитруся.
— Ну, не такий і маленький, — нагогошився півник.
— Будеш нашим побратимом, другом щирим, — обнімали його розбійники. — Завтра вбивцю спіймаємо, і він дістане по заслузі.