— Авжеж, скоро, — відповідає він і схоплюється на ноги. Його лице пашіє. — Може, найближчими днями. Спершу мені треба дещо написати, я саме його обмірковую, закінчення своїх пригод. Атож, я напишу їх, напишу! Уяви собі, що згори земля скидається на красиву чудернацьку мантію папи. Всюди в її складках люди, вони походжають парами, вечоріє, западає тиша, настає пора кохання. То зватиметься «Кревність». Сподіваюсь, вийде щось величне; я так часто уявляю собі те видовище, і мені щоразу здається, ніби моє серце розривається, і я здатен обійняти всю землю. Там мешкають і люди, і звірі, й птахи, і в усіх їх, Камілло, своя пора кохання. Накочується хвиля самозабуття, погляди стають палкіші, груди тремтять. Тоді від землі здіймається ніжний рожевий відсвіт; то займається соромливий рум'янець оголених сердець, від якого ніч забарвлюється в ясно-червоний колір. А ген удалині, на задньому плані, лежать могутні сонні гори; вони нічого не бачили й нічого не чули. І вранці Владика Небесний понад усім тим повісить тепле сонце. То буде зватися «Кревність».
— Он як.
— Еге ж. Ото я тоді до вас і прийду, як доберусь до кінця. Дуже тобі дякую, Камілло, що ти до мене навідалась. І не поминай лихом те, що я тобі казав. Нічого поганого в мене й на думці не було.
— А в мене вже все вивітрилося з голови. Відтепер я нізащо в світі більше не назву його імені. Цього ніколи не буде.
Наступного ранку Камілла знов приходить. Вона бліда й на диво дуже неспокійна.
— Що з тобою? — питає він.
— Зі мною? Нічого, — випалює вона. — Я тебе кохаю. А й правда, ти не повинен думати, ніби зі мною щось відбувається і ніби я тебе не кохаю. Ні, ось послухай, що я придумала: ми не поїдемо в Лондон. Що нам там робити? Він, мабуть, не тямив, що казав, той чоловік, там більше туманів, ніж він гадає. Ти дивишся на мене, чого ти так дивишся на мене? Я ж не назвала його імені. Таке брехло, набалакав мені цілу торбу гречаної вовни. Ми не поїдемо в Лондон.
Він зводить на неї очі, придивляється уважніше.
— Ні, ми не поїдемо в Лондон, — задумливо каже він.
— Правда ж? Отже, не поїдемо. Ти добрався до кінця своєї «Кревності»? Господи, я просто згоряю від цікавості. Закінчуй швидше та приходь до нас. Пора кохання, хіба не так? І чарівна, в складки, мантія папи, і ясно-червона ніч, Боже, це те, про що ти розповідав, якщо мені не зраджує пам'ять. Останнім часом, я не часто до тебе забігала; та надалі я приходитиму щодня й питатиму, чи ти вже закінчив.
— Ось-ось закінчу, — каже він, все ще не відводячи від неї свого погляду.
— Сьогодні я перенесла твої книжки до своєї кімнати і хочу їх перечитати; то мене аніскілечки не стомить, лише втішить. Слухай, Юганнесе, ти міг би зробити неабияку ласку й провести мене додому, бо хтозна, чи я дійду туди спокійно. Я того не знаю. Може, хтось очікує мене на вулиці, може, ходить там і жде. Я того майже певна… — Раптом вона заходжується плачем і лепече: — Я назвала його брехуном, просто так, знехотя. Мені боляче, що я таке вчинила. Він не дурив мене, навпаки, він увесь час був… У четвер до нас прийде дехто зі знайомих, але він не має приходити, зате ти повинен, чуєш? Обіцяєш мені? Та все-таки я не хотіла б говорити про нього нічого поганого. Я не знаю, що ти про мене думаєш…
Він відповів:
— Я починаю тебе розуміти.
Вона, тремтяча й розгублена, кидається йому на шию і ховає лице в нього на грудях.
— Атож, але я і тебе кохаю! — скрикує вона. — Ти не повинен сумніватися. Я кохаю не лише його, виходить, не така це вже й велика біда. Коли торік ти мене спитав про мої почуття, я неймовірно зраділа; а тепер з'явився він. Я нічого не розумію. Правда ж, Юганнесе, з мого боку це страх як жахливо? Я кохаю його, мабуть, трішки більше, ніж тебе; я нічим не можу цьому зарадити, воно сильніше за мене. О Боже, скільки безсонних ночей я провела відтоді, як його зустріла, і я кохаю його дедалі дужче. Що мені робити? Ти набагато старший, ти мусиш мені допомогти. Зараз він провів мене сюди, тепер стоїть надворі й чекає, щоб знов провести мене додому, либонь, він там мерзне. Юганнесе, ти мене зневажаєш? Я не цілувалася з ним, ні, не цілувалась, можеш мені повірити; я лише віддала йому свою троянду. Юганнесе, чому ти нічого не відповідаєш? Ти повинен сказати, що мені робити, бо далі я так не витримаю.
Юганнес сидів, як онімілий, і слухав її. Тоді сказав:
— Мені нічого на це відповісти.
— Дякую, любий, дякую, Юганнесе, який ти великодушний, що не гніваєшся на мене, — сказала вона й втерла сльози. — Але не думай, що я тебе вже не кохаю. Боже мій, я приходитиму до тебе куди частіше, ніж досі, й робитиму все що захочеш. Але річ усього-на-всього в тім, що його я кохаю дужче. То вийшло мимоволі. Не з моєї вини.