— Ти не прийшов до нас. А свято вдалося на славу, можеш мені повірити; ми до останнього тебе чекали, а ти не прийшов.
— Мені перебили, — відповів він.
— Вибач, що з тих пір я в тебе не була, — вела вона далі. — Днями зайду, напевне, коли Річмонд поїде. Яке гарне в нас вийшло свято! Вікторія занедужала, її відвезли додому, ти чув? Незабаром я до неї навідаюсь. Їй, звісно, вже набагато краще, може, вона вже й зовсім здорова. Я подарувала Річмондові медальйон — майже такий, як і тобі. Слухай, Юганнесе, пообіцяй мені наглядати за своєю грубою; коли ти пишеш, то забуваєш про все, і в тебе стає так зимно, як у могилі. Тоді тобі треба викликати дзвінком покоївку.
— Атож, я викликатиму покоївку, — відповів він.
Пані Сейєр і собі вточила слово — спитала його про роботу, чи завершив він уже розділ «Кревності»? Вона з нетерпінням чекала продовження.
Відповівши, як належить, на всі запитання, Юганнес вклонився і постояв, поки бричка від'їхала. Як мало його обходили та бричка, ті люди, та балаканина! Його опанувало відчуття порожнечі й холоду і супроводжувало аж додому. Біля його дверей ходив сюди-туди чоловік; то був давній знайомий, колишній домашній учитель із Замку.
Юганнес віддав йому поклін.
Учитель був зодягнений у ретельно вичищене довге, тепле пальто й мав хоробрий, рішучий вигляд.
— Перед вами ваш товариш і колега, — мовив він. — Дайте мені вашу руку, молодий чоловіче. Звідтоді, як ми з вами бачились востаннє, Бог неймовірним чином спрямував мене на певний шлях, — я одружився, маю дім, садочок, дружину. На світі ще трапляються дива. Ви помічаєте в мені ознаки колишнього?
Юганнес дивиться на нього з подивом.
— Отже, все вирішено. Розумієте, я навчав її сина. В неї є син, дитина від першого шлюбу. Звісно, вона вже була замужем і овдовіла. Еге ж, я одружився із вдовицею. Ви можете заперечити, що я, мовляв, тоді свого не відспівав; але ж я одружився із вдовицею. Дитину вона вже мала. Отож ходжу я там, придивляюсь до саду, до вдови і ще довго перебуваю в напрузі й усе розмірковую. Нараз я зв'язую докупи свої думки й кажу сам собі: либонь, ти свого не відспівав і так далі; та все-таки я ходжу, домагаючись її, бо так мені, очевидно, було написано на роду. Бачте, як воно вийшло.
— Вітаю! — мовив Юганнес.
— Цитьте! Ні слова більше! Я знаю, що ви хочете сказати. Вас цікавить та, перша, правда ж, вам цікаво, чи забув я своє перше вічне кохання? Саме це вас цікавить. Тоді зі свого боку і я наважуся спитати вас, вельмишановний, що сталося з моїм першим, єдиним і вічним коханням? Хіба вона не вийшла заміж за капітана артилерії? Втім, я завдам вам ще одне запитаннячко: чи бачили ви коли-небудь, хоч коли-небудь, щоб хтось із чоловіків одружився з тією, якої жадав? Я не бачив. Он якась легенда оповідає, як Господь Бог зглянувся на благання одного чоловіка і послав йому в дружини першу, єдину кохану. Однак те не принесло йому щастя. «Чому?» — знов спитаєте ви, так от я вам відповім: та з тієї простої причини, що кохання помирає відразу ж по одруженні — відразу ж, чуєте, ха-ха-ха, вмить. І так буває завжди. То ж то й воно — не можна одружуватися з жінкою, якої жадаєш; а якщо, бува, хтось один-єдиний раз і звабиться тією триклятою оманою, то відразу ж по одруженні його кохання помре. Воно завше видається не таким, як є. І тоді чоловік змушений шукати якогось іншого, нового кохання, поміркованішого, такого, що не помирає від життєвих змін. Ну й мудро, скажу вам, облаштована природа, коли людина так прекрасно все витримує. Гляньте лишень на мене.
Юганнес сказав:
— Бачу, вам добре ведеться.
— Просто чудово! Слухайте, переймайтеся і дивіться. Хіба моя персона не купається в морі постійних турбот? Я вбраний, взутий, маю дім і хатній затишок, дружину, дитину, цебто нащадка. Що мені ще хотілось би сказати, то це про свою поезію, я зараз до цього дійду. О мій юний колего, я старший за вас і, можливо, трохи обдарованіший. Мої вірші лежать у шухляді. Вони побачать світ після моєї кончини. «Невже ви матимете із того якусь втіху?» — заперечите ви. Тут ви знов дасте маху, а тим часом ними насолоджується моя родина. Ввечері, коли запалюється лампа, я відчиняю шухляду, виймаю свої вірші й читаю їх уголос дружині та нащадкові. Одній сорок років, другому дванадцять, обоє від них у захваті. Якщо ви колись завітаєте до нас, то ми разом повечеряємо й вип'ємо тодді. Сприймайте це як запрошення. Нехай Господь Бог береже вас од всілякої напасті.
Він простягнув Юганнесові руку. І раптом спитав:
— Ви чули про Вікторію?
— Про Вікторію? Ні. Стривайте, щойно оце чув, зовсім недавно…
— Ви помітили, що вона змарніла? А які в неї під очима темні кола?