— Добрий вечір. З поверненням, — привіталась вона.
Здавалось, що її вуста ледь затремтіли, проте вона зараз же опанувала себе.
Він сказав:
— Може, воно трохи й дивно, та я не знав, що ти тут.
— Атож, звісно, ви того не знали, — відповіла вона. — Це моя примха, мені спало на думку сюди прийти.
Йой! Він сказав «ти».
— І довго ви тепер пробудете вдома? — спитала вона.
— До кінця вакацій.
Він відповів їй через силу, вона враз віддалилась від нього на бозна-яку відстань. І навіщо їй здалося зачіпати з ним балачку?
— Дітлеф каже, що ви, Юганнесе, напрочуд здібний. Ви дуже гарно склали іспити. А ще він каже, що ви пишете вірші, це правда?
Він відповів коротко й ухильно:
— Так, певна річ. Усі пишуть.
Тепер вона, мабуть, піде, бо ж більш нічого не каже.
— Уявляєте, мене сьогодні вжалила оса, — мовив він, показуючи на губу. — От чому в мене такий вигляд.
— Таж ви так довго були у від'їзді, що тутешні оси вас навіть не впізнають.
Їй було байдужки, спотворила його оса чи ні. Авжеж. Вона стояла перед ним, крутила на своєму плечі червону парасолю з позолоченою ручкою, і ніщо інше її не обходило. А він же все-таки не раз носив оцю поважну панну на руках.
— Я також не пізнаю тих ос, — відповів він, — хоч раніше ми приятелювали.
Проте вона не зрозуміла глибокої суті його фрази і змовчала. О, а там була така глибока суть!
— Я нічого вже тут не впізнаю. Навіть ліс вирубали.
Її лице смикнулося в легкій судомі.
— То вам, може, тут і не писатиметься, — мовила вона. — Овва, а чи хотіли б ви коли-небудь мені вірш присвятити? Та що це я кажу! Ось ви й пересвідчились, як мало я в цьому тямлю.
Він потупився в землю, схвильований і безмовний. Вона мило з нього кепкувала, промовляючи гордовиті слова й пильнуючи за тим, яке вони справляли на нього враження. Даруйте, він увесь час читав більше, ніж решта…
— Атож, мабуть, ми ще побачимось. А поки що бувайте.
Він зняв кашкета й, нічого не відповівши, пішов.
Якби вона лишень знала, що то їй і нікому іншому, він присвятив вірші, геть усі вірші — навіть той, що про ніч. навіть той, що про болотяного духа. Вона ніколи про те не знатиме.
У неділю прийшов Дітлеф і забажав, щоб Юганнес перевіз його на острів. «Знов я буду за перевізника», — подумав він, але пішов. Біля причалу, як завше в неділю, тинялись туди-сюди люди, загалом усе було спокійно, на небі сяяло ясне сонце. Нараз ген удалині почулися звуки музики, вони линули з моря, від островів; поштовий пароплав, перш ніж причалити, робив чималий гак, і то на його борту лунала музика.
Юганнес відв'язав човна й сів на весла. Той осяйний день пробудив у ньому сентиментальний і збуджений настрій, а музика з пароплава ткала перед його очима якийсь серпанок із квітів та золотавого колосся.
Чого Дітлеф не сідав? Чого він стояв на березі, обводив поглядом і людей і пароплав, мовби нікуди й не збирався пливти? Юганнес подумав: «Годі мені сидіти на веслах, зійду-но я на берег». І він почав розвертати човна.
Аж тут перед очима в нього мелькнуло щось біле, й він почув плюскіт у воду: і на пароплаві й на березі здійнявся відчайдушний стоголосий лемент, і безліч рук та очей потягнулися до того місця, де те біле зникло. Музика враз припинилась.
В одну мить Юганнес опинився на тому місці. Він діяв цілком несвідомо, нічого не роздумуючи. Він не чув, як мати на пароплаві голосила «моя дівчинко, моя дівчинко!», і більше нікого не бачив. Анітрохи не вагаючись, він стрибнув із човна й пірнув у воду.
Якусь хвилю його не було, якусь хвилю; видно було, як вирувало море на тому місці, де він стрибнув, і люди розуміли, що він шукає.
На пароплаві не переставали голосити.
Та ось він випірнув трохи осторонь, на кілька футів від місця трагедії. Люди закричали, несамовито тицяючи пальцями:
— Ні, то сталося тут, тутечки!
І він ще пірнув.
Знов болісна хвилина, на палубі невгавав лемент жінки та чоловіка, який заламував руки. Знявши сорочку та черевики, з пароплава стрибнув ще один чоловік — штурман. Він пильно обстежував місце, де впала дівчинка, і всі на нього сподівалися.
Тут знов з води показалася Юганнесова голова — ще далі, ніж раніше, набагато далі. Він загубив свого кашкета, голова в нього поблискувала на сонці, як у морської свинки. Видно, він з кимось боровся, бо насилу плив, одна його рука була чимось зайнята. І ось він розчепірив рота, схопивши щось у зуби, — якийсь чималий клунок; то була втоплениця. На пароплаві й на березі в захваті закричали, навіть штурман, певно, почув той крик і підняв голову над водою й озирнувся.