От що таке кохання.
Воно здатне людину зламати, відродити і знов зганьбити; сьогодні воно може зайнятися в мені, завтра в тобі, а післязавтра вночі в ньому, — настільки воно мінливе. Одначе воно спроможне бути міцним, мовби скріпленим незламною печаттю, і ладне незгасно горіти до смертної години, — настільки воно вічне. То що ж таке кохання?
О, кохання — то літня зоряна ніч і пахощі землі. Але чого тоді молодій людині доводиться іти дорогою покрадьки, а старій проливати сльози в своїй самотній келії? Ох, кохання обертає людське серце в загиджений палісадник, у бундючну, соромітну місцину, посеред якої випинається загадковий зухвалий гриб.
Хіба воно не доводить до того, що чернець тишком-нишком забирається через паркани в сади і ночами пориває очі на вікна спалень? А хіба воно не призводить черницю до божевілля, а принцесі не затьмарює розум? Воно доземно схиляє голову королю, так що він підмітає чубом усю дорожню пиляку і водночас подумки нашіптує неподобні слова, сміється й показує язика.
Ото таке воно, кохання.
О ні, воно ще набагато інакшіше, воно не схоже на ніщо інше в цілому світі. Якось на землі стояла весняна ніч, коли хлопець побачив очі, ті очі. Він дивився в них, не відриваючи погляду. Він поцілував уста, — і тоді здалося, ніби в його серці зустрілися два світла, мовби проти зірки сяйнуло сонце. Він падає в обійми і вже нічого більше не чує і не бачить в цілому світі.
Кохання — то перше слово Господа Бога, перша думка, що з'явилась у нього в мозку. Як тільки він мовив: «Нехай стане світло!» — так і зародилося кохання. І все, що він створив, було дуже гарне, і йому нічого не хотілося переробляти наново. І кохання стало джерелом світу і володарем світу; проте на всіх його шляхах повно квітів і крові, квітів і крові.
Вересневий день.
Він завжди прогулювався на тій глухій вуличці, — ходив нею, як у власній кімнаті, бо ніколи нікого там не стрічав; пообіч хідника були сади, де стояли дерева в багряному та жовтому листі.
Чому це тут іде Вікторія? Куди вона сюдою прямує? Він не помилився, то була вона, і, може, навіть то вона проходила тут учора ввечері, як він дивився надвір зі свого вікна.
Його серце ледве не вистрибувало з грудей. Він знав, що Вікторія була в місті, до нього дійшла така чутка; одначе вона оберталася в колах, куди мірошників син не мав доступу. З Дітлефом він також знайомства не підтримував.
Він опанував себе і пішов їй назустріч. Може, вона його впізнала? Вона йшла собі вся така поважна й задумлива, гордовито тримаючи голову на високій шиї.
Він уклонився.
— Добридень. — відповіла вона доволі тихо.
З усього було видно, що вона не збиралася зупинятися, й він мовчки пройшов мимо. Ноги в нього тремтіли. У кінці вулички він, як і завше, розвернувся. «Дивитимусь на брук і не зводитиму очей догори», — подумав він. Не ступивши й десяти кроків, він звів очі вгору.
Вона стояла біля якоїсь вітрини.
Може б, йому шмигнути у найближчий завулок? Навіщо вона там зупинилася? Вітрина була убогенька. — то була вітрина дрібної крамнички, де лежало кілька брусків червоного мила, складених навхрест, крупа в скляній посудині та давні поштові марки.
Мабуть, він міг би пройти ще кроків із десять, а тоді
повернутися назад.
Аж тут вона, глянувши на нього, раптом знов рушає йому назустріч. Вона йшла швидко, ніби все зважила й навіщось набралась відваги, а коли заговорила, то ледве зводила дух. У неї була нервова усмішка.
— Добридень. Як приємно, що я вас зустріла.
Господи, як збурилося його серце, — воно не билося, а калатало. Він хотів щось сказати, але в нього не виходило, ворушилися самі вуста. Надворі витали пахощі від її вбрання, її жовтої сукні, чи, може, в неї були такі запашні вуста. Тієї миті її обличчя нічим його не вразило; та він помітив її тендітні плечі й побачив довгу, тонку руку на держаку парасолі. То була права рука. На ній була обручка.
Першої хвилі він не надав тому значення й не передчував ніякої біди. Але рука в неї була дивовижно красива.
— Я пробула в місті цілий тиждень, — вела вона далі, — але вас не бачила. Е ні, я бачила вас якось на вулиці; хтось показав. Ви стали дуже знаменитий.
Він пробурмотів:
— Я знав, що ви в місті. Чи довго ви тут пробудете?
— Декілька днів. Ні, не довго. І знов їхатиму додому.
— Дякую вам за те, що дозволили з вами привітатись, — сказав він.
Запала мовчанка.
— На свою біду, я ще й заблукала, — мовила вона знов. — Я гостюю в камергера, як туди пройти?